РОЖЕ ҐАРОДІ

ОСНОВОПОЛОЖНІ МІФИ ІЗРАЇЛЬСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

LES MYTHES FONDATEURS DE LA POLITIQUE ISRAELIENNE

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП

I. ТЕОЛОГІЧНІ МІФИ

  1. МІФ ПРО "ОБІТНИЦЮ": ОБІТОВАНА ЗЕМЛЯ АБО ЗАВОЙОВАНА ЗЕМЛЯ?

  А) У християнському тлумаченні

  Б) У тлумаченні жидівських пророків

  2. МІФ ПРО " БОГООБРАНИЙ НАРОД"

  3. МІФ ПРО ІСУСА НАВИНА: ЕТНІЧНЕ ЧИЩЕННЯ

II. МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ

  1. МІФ ПРО СІОНІСТСЬКИЙ АНТИФАШИЗМ

  2. МІФ ПРО НЮРНБЕРЗЬКЕ ПРАВОСУДДЯ

  3. МІФ ПРО "ГОЛОКОСТ"

  4. МІФ ПРО "ЗЕМЛЮ БЕЗ НАРОДУ, ДЛЯ НАРОДУ БЕЗ ЗЕМЛІ"

III. ПОЛІТИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ МІФУ

  1. ІЗРАЇЛЬСЬКО-СІОНІСТСЬКЕ ЛОБІ В США

  2. ІЗРАЇЛЬСЬКО-СІОНІСТСЬКЕ ЛОБІ У ФРАНЦІЇ

  3. МІФ ПРО "ІЗРАЇЛЬСЬКЕ ЧУДО": ФІНАНСУВАННЯ ІЗРАЇЛЮ ЗЗОВНІ

ВИСНОВОК

PDF

 

Передмова перекладача українського видання

Книгу «Основоположні міфи ізраїльської політики» французький письменник, науковець, філософ та політичний діяч Роже Ґароді опублікував в 1996 році. Він видав її за власний рахунок і у вихідних даних позначив латинськими буквами "SAMIZDAT". В цій розвідці автор переглядає офіційну історію, аналізує і викриває найбільш розповсюджені міфи політики Ізраїлю.

Роже Ґароді стверджував, що це "не історичний твір, це - політична книга. Моєю метою було показати, що ізраїльська політика - як інструмент американської політики - призводить до війни".

В книзі Роже Ґароді піддає сумніву факт Голокосту - тотального знищення жидів в роки Другої світової війни. "Я поважаю юдаїзм ... але нацистський Голокост - це міф, що став догмою, яка виправдовує політику Ізраїлю і США на Близькому Сході і у всьому світі...", - пише Ґароді. На думку автора, "історія без перебільшення сама може виконати роль обвинувача краще, ніж міф. Перш за все, вона не зводить масштаби дійсних злочинів проти людства, які коштували життя 50 мільйонам людей, до погрому лише однієї категорії невинних жертв, в той час як мільйони померлі зі зброєю в руках, борючись проти цього варварства".

Незважаючи на те, що у книзі кожна теза підкріплена відповідним фактом або цитатою,  автора на вимогу французьких сіоністських кіл притягли до суду. Свою солідарність з Р.Ґароді висловили політичні і релігійні діячі. Зокрема, в поширеному комюніке Асоціації журналістів Тунісу у зв'язку з судовим процесом в Парижі у справі 84-річного французького вченого, письменника і громадського діяча Роже Ґароді, якого звинувачують в "виправданні злочинів проти людства" заявляється: "Викриваючи прагнення сіоністських кіл Ізраїлю виправдовувати свою нелюдську антиарабську політику шляхом цинічного використання трагедії Другої світової війни, Роже Ґароді діє суто в рамках визнаних демократії і свободи слова і не заслуговує засудження. Туніські журналісти серйозно стурбовані наполегливим жорстким тиском, який не перестає чинити сіоністське лобі на суддів і на весь хід в цілому цього більш ніж дивного процесу", — підкреслюється в документі.  Асоціація закликала світову спільноту надати всебічну підтримку Р. Ґароді, в тому числі поширенню його "незручних для сіоністів ідей", щоб "показати їх невинність всьому світу і допомогти письменнику уникнути розправи.

Ґароді заявив, що не вважає себе юдофобом, але різко засуджує антиарабську політику Ізраїлю. Французький суд заборонив подальшу публікацію книги Ґароді і 27 лютого 1998 оштрафував його на 240 тисяч французьких франків (близько $40000) та засудив до умовного тюремного ув'язнення на кілька років. Рішення суду викликало дебати про свободу слова у Франції і Європі і багато хто стверджував, що вирок носить політичний характер. Ґароді оскаржив це рішення в Європейському суді з прав людини, проте його апеляція була відхилена як неприйнятна - це сталося за десять днів до 90-річчя Ґароді, 7 липня 2003 року.

Суму в п'ятдесят тисяч доларів США передала для Роже Ґароді дружина президента Об'єднаних Арабських Еміратів шейха Заїда бін Султана Аль Нахайяна. За повідомленням туніського радіо, зазначені кошти вона подарувала видному вченому, мислителю, письменнику та громадському діячеві на знак солідарності з ним і для його підтримки у зв'язку з судовим процесом по його справі, що проходить Франції.

Книга перекладена і видана італійською, іспанською, німецькою, російською та багатьма іншими мовами. В арабському перекладі цей бестселер був проданий тиражем у кілька мільйонів примірників.

 Роже Ґароді відмовився від авторських прав на книгу і запропонував всім зацікавленим видавцям світу опублікувати її, не претендуючи на гонорар.

Це перший переклад "Основоположних міфів ізраїльської політики" українською мовою. В цьому електронному варіанті із скороченням подані деякі тези стосовно французької історії часів Другої світової війни та відсутні додатки до книги, що складаються з листування автора та передруків газетних статей.

Олексій Токар

ВСТУП

Ця книга - історія єресі, що полягає в буквальному та вибірковому прочитанні текстів Священного Писання з метою зробити з релігії знаряддя політики. Це смертельна хвороба кінця нашого століття, що я вже визначив у моїх книгах, спрямованих проти різних форм фундаменталізму.

Я боровся з нею в середовищі мусульман у книзі "Велич і занепад Ісламу" з ризиком розсердити тих, кому не подобається, коли я говорю, що "ісламізм - це хвороба Ісламу".

Я боровся з нею в середовищі християн у книзі "До релігійної війни" з ризиком розсердити тих, кому не подобається, коли я говорю, що "Христос Павла - це не Ісус".

Я борюся з нею сьогодні в середовищі жидів у книзі "Основоположні міфи ізраїльської політики" з ризиком викликати на себе громи й блискавки ізраїльських сіоністів, яким не сподобалося вже, що сказав про них рабин Хірш: "Сіонізм хоче визначити жидівський народ як національну спільність... Це єресь".

Джерело: “Вашингтон пост", 3 жовтня 1978 р.

Що таке сіонізм, який я засуджую (але не жидівський народ) в моїй книзі? Він часто давав визначення самому собі:

1.   Це політична доктрина.

"З 1896 року сіонізм співвідносить себе з політичним рухом заснованим Теодором Герцлем".

Джерело: Енциклопедія сіонізму і Ізраїлю. Герцль Пресс, Нью-Йорк, 1971, т. II, с. 1262.

2. Це націоналістична доктрина, породжена не юдаїзмом, а жидівським націоналізмом XIX століття.

Засновник політичного сіонізму Герцль не заявляв про себе як про релігійну людину: "Я не підкоряюся релігійним імпульсам".

Джерело: Т. Герцль. Щоденники (Спогади). Вид. Віктор Голланч, 1958, "Я агностик", с. 54.

Герцль не виявляв особливого інтересу до "Святої землі": заради своїх націоналістичних цілей він готовий був погодитися на Уганду або Лівію, Кіпр або Аргентину, Мозамбік або Конго (там же).

Але перед обличчям опозиції з боку своїх друзів юдейської віри він усвідомив значення "могутньої легенди", як він назвав її 9 червня 1895 року (Щоденники, т. I, с. 56), що являє собою "заклик до об'єднання непереборної могутності".

Джерело: Т. Герцль. Жидівська держава, с. 45

Як політик-реаліст, він не міг ігнорувати це мобілізуюче гасло. І переводячи "могутню легенду" про "повернення" в площину історичної реальності, Герцль проголосив: "Палестина — наша незабутня історична батьківщина... одна ця назва буде потужним закликом до об'єднання нашого народу".

Джерело: Т. Герцль. Жидівська держава, с. 209.

"Жидівське питання для мене не є ні соціальним, ні релігійним... Це національне питання".

3.   Це колоніальна доктрина.

І в даному випадку ясно виражався Т. Герцль не приховуючи своїх цілей: на першому етапі створити привілейовану компанію під заступництвом Англії або будь-якої іншої держави чекаючи створення "Жидівської держави". Тому він і звернувся до того, хто показав себе фахівцем у такого роду операціях: до колоніального ділка Сесіля Родса, який зумів на базі своєї компанії колонізувати Південну Африку, одна із частин якої стала носити його ім'я - Родезія.

Теодор Герцль писав йому 11 січня 1902 року:

"Я прошу Вас надіслати мені лист і підтвердити, що Ви прочитали мою програму та схвалюєте її. Ви запитаєте, чому я звертаюся до Вас, пане Родс? Тому що моя програма - це колоніальна програма".

Джерело: Т. Герцль. Щоденники, т. III, с. 105.

Політична, націоналістична, колоніальна доктрина — такі три характерні риси політичного сіонізму, що восторжествував на Базельському конгресі в серпні 1897 року. Т. Герцль, його геніальний засновник, політик макіавеллієвського штибу, мав право сказати по закінченні цього конгресу: "Я заснував жидівську державу".

Джерело: Т. Герцль, Щоденники, с. 224.

Півстоліття тому в результаті цієї політики, що у точності здійснювали його учні, його методами та відповідно до його політичної лінії, була створена (після Другої світової війни) держава Ізраїль.

Але це політичне, націоналістичне та колоніальне підприємство ні якою мірою не випливало з віри і духовності жидів.

Одночасно з Базельським конгресом, що не зміг відбутися в Мюнхені (за первісним планом Герцля) через опозицію з боку німецької жидівської громади, в Америці відбулася Монреальська конференція (1897 р.), на якій за пропозицією рабина Ісаака Мейєра Уайза, самого поважного  жидівського діяча тодішньої Америки, була прийнята резолюція, яка радикальним чином протиставила два прочитання Біблії: етнополітичне - у сіоністів і духовно-універсалістське - у пророків.

"Ми повністю відкидаємо всяку ініціативу щодо створення Жидівської держави. Спроби такого роду виявляють помилкове розуміння місії Ізраїлю... яку першими проголосили жидівські пророки... Ми стверджуємо, що мета юдаїзму не політична, не національна, а духовна... Вона спрямована в месіанську епоху, коли всі люди усвідомлять свою приналежність до однієї великої спільноті і створять Царство Боже на землі ".

Джерело: Центральна конференція американських рабинів. Щорічник, VII, 1897, с. XII.

Руфус Лірсі резюмував першу реакцію жидівських організацій - від Асоціації рабинів Німеччини до Альянс Ізраєліт юніверсель де Франс, Ізраїльського альянсу Австрії і жидівських асоціацій Лондона.

Ця опозиція політичному сіонізму, надихаючись прихильністю до духовності жидівської віри, не переставала проявлятися і по тому, як після другої світової війни, використавши в черговий раз ООН, суперництво між державами і, насамперед, безумовну підтримку США, ізраїльський сіонізм затвердився як пануюча сила і завдяки своєму лобі змінив тенденцію на зворотну, так що навіть у громадській думці восторжествувала ізраїльсько-сіоністська політика сили, а не прекрасна традиція пророків. Однак заглушити критиків великих духовних особистостей не вдалося.

Мартін Бубер, один із самих великих жидівських глашатаїв цього століття, все життя до самої своєї смерті в Ізраїлі не переставав викривати виродження релігійного сіонізму в політичний. Він заявив у Нью-Йорку: "Почуття, яке я відчував 60 років тому коли я вступив до сіоністського руху, у сутності те ж, що й сьогодні, я сподівався, що цей націоналізм не піде шляхом інших — почавшись із великої надії, але потім він деградував і навіть насмілився назвати себе, за прикладом Муссоліні, священним егоїзмом, начебто колективний індивідуалізм може бути більш священним, чим індивідуальний. Коли ми повернулися до Палестини, вирішальний запитання було таке:: чи хочемо ми прийти сюди як друзі, брати, члени співтовариства народів Близького Сходу або як представники колоніалізму та імперіалізму?

Протиріччя між метою і засобами її досягнення розділило сіоністів: одні прагнули одержати від великих держав особливі політичні привілеї, інші, насамперед молодь, бажали лише, щоб їм дозволили працювати в Палестині разом з їхніми сусідами заради Палестини і її майбутнього...

Не завжди все йшло гладко в наших відносинах з арабами, але, загалом, між жидівськими і арабськими селами були добросусідські відносини. Ця органічна фаза устрою в Палестині тривала до епохи Гітлера.

Це Гітлер виштовхнув до Палестини маси жидів, а не еліту, що приїхала туди влаштувати своє життя та підготувати майбутнє. На зміну виборному органічному розвитку прийшла масова імміграція, а разом з нею необхідність знайти політичну силу для її безпеки... Більшість жидів зволіло вчитися в Гітлера, а не в нас.. Гітлер показав, що історія йде не дорогою духу, а дорогою сили, і якщо в народу досить сил, він може безкарно вбивати. Така ситуація, з якою нам доводиться боротися.. У "Виході" ми пропонуємо, щоб жиди та араби не лише співіснували, але й співробітничали. Це зробило б можливим такий економічний розвиток Близького Сходу, завдяки якому цей регіон зміг би внести колосальний, значний внесок у майбутнє людства".

Джерело: "Джуїш  Ньюслеттвр", 2 червня 1958 р.

Звертаючись до XII сіоністського конгресу в Карлсбаді 5 вересня 1921 року, Бубер сказав: "Ми говоримо про дух Ізраїлю й віримо, що ми не схожі з іншими народами. Але якщо дух Ізраїлю не більше ніж синтез нашої національної самобутності, не більше ніж гарне виправдання нашого колективного егоїзму, перетвореного на ідола, то ми, ті хто відмовляється визнавати інших кумирів, крім Володаря Всесвіту, станемо такими ж, як і інші народи, будемо пити з тієї ж чаші, що й вони, і теж сп'яніємо. Нації не є вищою сутністю. Жиди більше чим нація, вони члени одного релігійного співтовариства.

Жидівська релігія втратила коріння, і в цьому суть хвороби, симптомом якої було зародження жидівського націоналізму в середині XIX століття. Ця нова форма спраги володіння землею є тим тлом, яким відзначено все, що сучасний національний юдаїзм запозичив у сучасного націоналізму Заходу.

Яке відношення до всього цього має ідея "богообраності" Ізраїлю? "Богообраність" означає не почуття переваги, а почуття призначення. Це почуття народжується не від порівняння з іншими, а в результаті покликання і відповідальності за виконання завдання, до чого увесь час призивали Пророки: якщо ви хвалитеся своєю вибраністю замість того щоб жити за волею Божою, це - злочин".

Указавши на цю "націоналістичну кризу" політичного сіонізму, яка є перекрученням духовності юдаїзму, він закінчив так: "Ми сподівалися врятувати жидівський націоналізм від помилки, від перетворення народу в ідола. Ми зазнали невдачі".

Джерело: М. Бубер. Ізраїль і світ. Нью-Йорк, 1948, с. 263.

Професор Юда Магнес (Judas Magnes), президент жидівського університету в Єрусалимі з 1926 року, вважав, що Білтморська програма 1942 року, що вимагала створення Жидівської держави в Палестині, призвела до війни проти арабів.

Джерело: Норман Бентвич. Заради Сіону. Біографія Юди Магнеса. Філадельфія, "Jewish Publication Society of America," 1954, с. 352.

У промові, виголошеній в 1948 році при відкритті нового університетського навчального року, Магнес сказав: "Жиди заговорили новим голосом, голосом рушниць. Така нова Тора землі Ізраїлю. Світ у владі божевілля через фізичну силу. Нехай оберігають небеса юдаїзм[1] і народ Ізраїлю від цього божевілля. Значну частину могутньої діаспори завоював язичницький юдаїзм. У часи романтичного сіонізму ми думали, що Сіон повинен бути спокутий праведністю. Всі жиди Америки відповідають за цю помилку, за цю «мутацію» …  навіть ті, хто не згодний з діями язичницького керівництва, але залишається байдужим. Анестезія морального почуття приводить до його атрофії" (там же, с. 131).

Насправді в Америці після Білтморської декларації сіоністські керівники мали могутнього заступника - США, і Всесвітня сіоністська організація переборола опір жидів, вірних духовним традиціям пророків Ізраїлю, та зажадала створення вже не "жидівського національного осередку в Палестині", відповідно до термінів (якщо не духу) декларації Бальфура часів Першої світової війни, а створення Жидівської Палестинської держави.

Уже в 1938 році Альберт Ейнштейн засудив цю орієнтацію:

"Було б більше розумним, на мій погляд, прийти до якоїсь угоди з арабами на основі спільного мирного життя, чим створювати жидівську державу. Моє розуміння суті юдаїзму противиться ідеї жидівської держави із кордонами, з армією та тимчасовою владою... Я боюся, що юдаїзму буде завданий внутрішній збиток внаслідок розвитку в його лавах вузького націоналізму. Ми більше не жиди епохи Маккавеїв. Знову стати націями в політичному сенсі слова було б рівнозначно відходу від духовності нашого співтовариства, якій ми зобов'язані генієві наших Пророків".

Джерело: Рабин М. Менухін. Занепад юдаїзму в наш час, 1969, с. 324.

Не бракувало й протестів і після кожного порушення Ізраїлем міжнародного права. Назвемо лише два приклади, коли було привселюдно заявлене про те, про що мільйони жидів думають але не можуть привселюдно сказати, боячись інтелектуальної інквізиції ізраїльсько-сіоністського лобі. В 1960 році під час процесу Ейхмана в Єрусалимі Американська рада з юдаїзму надіслала державному секретареві Крістіану Гертеру листа, у якому відмовила ізраїльському уряду в праві говорити від імені всіх жидів. Рада заявила, що юдаїзм - справа релігії, а не національності.

Джерело: "Ле Монд", 21 червня 1960 р.

8 червня 1982 року професор Бенджамін Коган з тель-авівського університету, після кривавого вторгнення ізраїльських військ до Лівану, написав П. Відалю-Наке:

"Я пишу Вам, слухаючи транзистор, по якому тільки що оголосили, що "ми" на шляху до "досягнення нашої мети" у Лівані: забезпечити "мир" жителям Галілеї. Ця гідна Геббельса неправда доводить мене до сказу. Зрозуміло, що ця дика війна, більш варварська, чим всі попередні, не має нічого загального ні із замахом у Лондоні, ні із безпекою Галілеї. Жиди, сини Авраама, які самі були жертвами стількох жорстокостів, як можуть вони бути такими жорстокими? Найбільший успіх сіоністів - деюдизація жидів.

Зробіть, дорогі друзі, усе, що у ваших силах, щоб бегіни та шарони не досягли своєї подвійної мети: остаточної ліквідації (це вислів в моді тут зараз) палестинців як народу та ізраїльтян як людських істот".

Джерело: лист, опублікований в "Ле Монд" 19 червня 1982 р.

"Професор Лейбовіц вважає ізраїльську політику в Лівані юдонацистською".

Джерело: "Єдіот Ахронот", 2 липня 1882 р.

Такі ставки в боротьбі між вірою жидівських пророків та націоналізмом сіоністів, заснованим, як і всякий націоналізм, на запереченні прав інших народів та на самообожнюванні.

Кожний націоналізм потребує надання своїм претензіям священного характеру; після розпаду християнства всі держави-нації претендують на священну спадщину та на отримані від Бога повноваження: Франція - "старша дочка церкви", через неї "вершаться справи Божі". Німеччина "понад усе", тому що "з нами Бог". Ева Перон казала, що "місія Аргентини привнести Бога в світ", а в 1972 році прем'єр-міністр ПАР Форстер, знаменитий диким расизмом апартеїду, теж проголосив: "Не будемо забувати, що ми народ Божий, і в нас є місія...". Сіоністський націоналізм настільки ж сп'янений, як і всі ці націоналізми.

Це "сп'яніння" діє навіть на найбільш освічених. Навіть така людина, як професор Андре Неєр, у своїй прекрасній книзі "Сутність пророцтва" (1972, с. 311), спочатку добре показавши універсальний зміст союзу Бога з людиною, пише, що Ізраїль — це "знак божественної історії у світі. Ізраїль - це вісь світ, його нерв, його центр, його серце".

Подібні пасажі прикрим чином нагадують "арійський міф", що був ідеологічною основою пангерманізму та гітлеризму. Це шлях антиподів вчення пророків і чудової книги "Я і Ти" Мартіна Бубера.

Винятковість унеможливлює діалог: не можна вести діалог ані з Гітлером, ані з Бегіном - через те що їхнє почуття расової переваги або їхня впевненість у винятковому союзі з божеством не дозволяє їм слухати інших.

Наша антологія сіоністських злочинів є продовженням зусиль тих жидів, які намагалися захистити пророчий юдаїзм від етнічного сіонізму.

Антисемітизм підписується не критикою політики агресії, обману та крові, що проводить ізраїльський сіонізм, а безумовною підтримкою цієї політики, яка зберегла від великих традицій юдаїзму лише те, що при буквальному тлумаченні виправдує їхню політику, ставить її вище міжнародного права, освячуючи її вчорашніми та сьогоднішніми міфами.

 

 

 

 

I. ТЕОЛОГІЧНІ МІФИ

 

1. МІФ ПРО "ОБІТНИЦЮ": ОБІТОВАНА ЗЕМЛЯ АБО ЗАВОЙОВАНА ЗЕМЛЯ?

 

"Потомству твоєму даю Я землю цю,

від ріки Єгипетської до великої ріки, ріки Євфрат!"

(Буття, XV, 18).

 

 

Фундаменталістське прочитання політичного сіонізму

"Якщо в нас є Біблія, і якщо ми вважаємо себе народом Біблії, ми повинні володіти всіма біблійними землями".

Джерело: Генерал М. Дайян. "Джерузалем пост", 10 серпня 1967 в.

25 лютого 1994 року доктор Барух Гольдштейн розстріляв арабів, що молилися в гробниці патріархів.

4 листопада 1996 року Ігал Амір убив Іцхака Рабина "за наказом Бога" і своєї групи "воїнів Ізраїлю" знищувати всякого, хто поступиться арабам "землею обітованою Юдеї та Самарії"[2].

 

А) У християнському тлумаченні

Альбер де Пюрі, професор Старого завіту факультету протестантської теології в Женеві, у такий спосіб резюмує тези своєї докторської дисертації "Божественна обітниця і культова легенда в циклі Якова" (2 т., Париж, 1975), у якій він синтезує, розглядає та продовжує дослідження самих великих сучасних істориків і тлумачів, а саме Альбрехта Альта та Мартіна Нота (М. Нот. Історія Ізраїлю (французький переклад). Пайо, 1954; фон Радій. Теологія Старого завіту. Женева, 1971; отець Р. де Во. Давня історія Ізраїлю. 2 т., Париж, 1971).

"Біблійна тема дарованої країни веде своє походження від божественної обітниці, даної згідно до традиції книги Буття патріархові Аврааму. Оповідання книги Буття постійно повертають нас у різних варіантах до того, що Бог обіцяв патріархам і їхнім нащадкам володіння країною, у яку вони прийшли. Вимовлене в Сіхемі (Буття, 12/7), у Вефіті (Буття, 13/14—16; 28/13—15; 35/11—12) і в Мамрі (біля Хеврону, Буття, 19—18—21,17/4-8), тобто в головних святих місцях Самарії та Юдеї, ця обіцянка, схоже, стосувалася, насамперед, всіх областей сучасної Цізіорданії.

Біблійні оповідачі представляють нам історію походження Ізраїлю як зміну чітко визначених епох. Всі спогади, історії, легенди, казки та поеми, які дійшли до них в усній традиції, вони ввели в точні генеалогічні та хронологічні рамки. Як визнають майже всі сучасні тлумачі, ця історична схема великою частиною фіктивна.

Роботи Альбрехта Альта і Мартіна Нота показали, зокрема, що поділ і послідовність епох (епоха Патріархів - Єгипетське рабство - завоювання Ханаана) штучні".

Резюмуючи згідно з тезами Альбера де Пюрі роботи сучасних тлумачів, пані Франсуаза Сміт, декан протестантського факультету в Парижі, пише: "Останні історичні дослідження звели до рівня фікції класичні уявлення про вихід з Єгипту, завоювання Ханаану, національну єдність Ізраїлю напередодні вигнання, точні кордони; біблійна історіографія дає відомості не про те, про що вона розповідає, а про тих, хто її укладав: теологів, що прийшли до одночасно монотеїстичної і етноцентричної ідеї наприкінці вигнання - в IV столітті до н.е."

Джерело: Ф. Сміт. Протестанти, Біблія і Ізраїль після 1948 року. 'Ля Леттр', листопад 1984 р., № 313, с. 23.

Пані Франсуаза Сміт-Флорантен зробила особливий упор на міфі про обітницю в книзі "Незаконні міфи. Нарис про землю обітовану" (Женева, 1994).

Альбер де Пюрі продовжує: "Більшість тлумачів вважали й вважають обітницю, дану патріархам, у її класичному вираженні (Буття, 13/14—17,15/18—21) виправданням: post eventum завоювання ізраїльтянами Палестини або, ще більш конкретно, розширення влади Ізраїлю при Давиді. Іншими словами, обітниця була вставленою у розповідь про патріархів, щоб зробити цю "епоху предків" прелюдією і провіщенням золотого століття Давида та Соломона.

Ми можемо тепер дати загальний опис походження міфу про обітницю:

1. Обіцянка землі, що розуміється як обіцянка осілості, була дана спочатку групам кочівників, які жили в умовах посушливого клімату і сподівалися прижитися в яких-небудь придатних для перебування областях. У цій формі обітниця могла бути частиною релігійної та фольклорної спадщини багатьох різних племінних груп[3].

2. Обітниця, дана кочівникам, мала на меті не політичне та військове завоювання області або всієї країни, а осілість на обмеженій території.

3. Спочатку обітниця, про яку нам повідає книга Буття, була даний не Яхве (богом, що вступив до Палестини разом з "групою Виходу"), а ханаанським богом Елом в одній із його місцевих іпостасей. Тільки місцевий бог, власник території, міг дозволити кочівникам осісти на його землях.

4. Пізніше, коли осілі кочові племена змішалися з іншими і утворили "народ Ізраїлю", древні обітниці дістали новий вимір. Осілість була досягнутою метою, а обітниця отримала тепер політичне, військове та "національне" значення. Перетлумачена у такий спосіб обітниця стала розумітися як пророкування остаточного завоювання Палестини, як провіщення та виправдання імперії Давида".

 

Зміст обітниці, даної патріархам

"У той час як обітниця, дана кочівникам, мала на увазі осілість плем'я вівчарів і сходив, безсумнівно, до епохи "ante eventum", не можна сказати те ж саме про обітницю, розширеній до "національних" масштабів. Виходячи з того, що "ізраїльські" племена об'єдналися лише після їхнього приходу в Палестину, перетлумачення обітниці, даної кочівникам, в обітницю політичної влади повинне було відбутися post eventum. Таким чином, обітниця книги Буття 15/18-21, яку пророкує влада богообраного народу щодо всіх територій, розташованих "від ріки Єгипетської (води Аріш) до Великої Ріки - Євфрату", і щодо всіх живучих на них народів, це явно vaticinіum ex eventu (пророцтво – прим. перекладача), натхненне завоюваннями Давида.

Потрібно також зазначити, що й інші "цілі" були додані до початкової обіцянки, зокрема, щодо незліченних нащадків і божественного благословення. Кожен оповідач привносив свої особливі правки до обіцянки. Яхвіст наполягав на незліченних зворотних діях щодо тих частин, де у Второзаконні йдеться, що володіння землями Ханаана і освячення на союз з Яхве маються на увазі в обітниці. Дослідження тлумачів дозволили встановити, що переробка даної кочівникам обітниці в "національну" повинна була відбутися до того, як уперше були записані розповіді про патріархів.

Яхвіст, якого можна вважати першим великим оповідачем (або скоріше видавцем оповідань) Старого завіту, жив в епоху Соломона. Отже, він був сучасником і свідком декількох десятиліть, коли обітниця, дана патріархам і перетлумачена у дусі Давида, здавалося, була виконана понад усякі очікування.

Пасаж із книги Буття 12/36 - один із ключових текстів для розуміння творіння Яхвиста. Відповідно до цього тексту, благословення Ізраїлю повинне бути увінчане благословенням всіх "племен земних" (адамах). Племена земних - це спочатку всі народи, що населяли разом з Ізраїлем Палестину і Трансіорданію.

Таким чином, ми не можемо стверджувати, що в той або інший момент в історії Бог постав перед історичною особистістю на ім'я Авраам і передав йому законне право володіння землею Ханаанською. З юридичної точки зору в нас немає ніякого дарчого акту за підписом "Бог", і в нас навіть немає причин думати, що сцени із книги Буття 17/1-8, 13/14-18 є відбиттям історичних подій.

Чи можна "додати актуальності" обітниці, даної патріархам? Якщо «то буде служити підтвердженням права на власність або виправданням політичних домагань, те, зрозуміло, немає.

Ніяка політика не має права привласнювати собі обітницю.

Не можна ніяким чином приєднатися до тих християн, які вважають старозавітну обітницю законним обґрунтуванням сучасних територіальних домагань держави Ізраїль".

Джерело: Всі ці тексти - уривки з виступів на прес-конференції, що відбулася 10 лютого 1975 року в Крє-Берар (Швейцарія) після колоквіуму з теологічній інтерпретації ізраїльсько-арабського конфлікту. Опубліковано в журналі "Етюд теоложік е реліжьєз" (Монпельє),1976,№ 3.

 

Б) У тлумаченні жидівських пророків

(Прес-конференція рабина Елмера Бергера, колишнього голови "Ліги за юдаїзм” у США)

"Неприпустимо для кого б те не було претендувати, начебто сучасне зміцнення держави Ізраїль - це виконання біблійних пророцтв і, отже, будь-які дії ізраїльтян, спрямовані на створення та збереження їхньої держави, заздалегідь схвалені Богом.

Сучасна політика Ізраїлю знищила або, щонайменше, затьмарила духовне значення Ізраїлю.

Пропоную дослідити два основних елементи пророчої традиції.

а) Насамперед, коли пророки закликали до відновлення Сіону, вони мали на увазі не землю, священну саму по собі. Абсолютним і безсумнівним критерієм пророчої концепції Спокути було відновлення Союзу з Богом, порушеного царем і його народом.

Пророк Михей говорить про це абсолютно ясно: " Слухайте ж, голови Якова та князі дому Ізраїля!... ви ненавидите добре і любите зле... ви, що будуєте Сіон  кров'ю і Єрусалим - неправдою... Сіон розораний буде, як поле, і Єрусалим стане купою руїн, гора ж, де храм, - горою, вкритою лісом." (Михей, III, 1-12).

Тому то, через вас, Сіон буде розораний, як поле, а Єрусалим стане звалищем, гора ж, де храм, - горою, вкритою лісом.

Сіон священний лише в тому випадку, якщо там панує Закон Божий. І це не означає, що всякий закон, виданий у Єрусалимі, священний.

б) Це не просто земля, що залежить від дотримання вірності Союзу: до народу, що знову оселився в Сіоні, пред'являються ті ж самі вимоги справедливості, праведності і вірності Союзу з Богом.

Сіону не можна досягти, опираючись на договори, союзи, військову силу або на військову ієрархію, що прагне панування над сусідами Ізраїлю.

...Пророча традиція ясно показує, що святість землі не залежить від її ґрунту та від її народу, від одного його присутності на цій території.

Священний і гідний Сіону лише божественний Союз, що виражається в поведінці  народу, який вступив у цей Союз.

Сучасна держава Ізраїль не має ніякого права заявляти, начебто вона виконує божественний проект месіанської ери.

Це чиста демагогія ґрунту і крові.

Ні народ, ні земля самі по собі не святі і не заслуговують ніякого духовного привілею у світі.

Сіоністський тоталітаризм, що намагається підкорити собі весь жидівський народ, робить це шляхом насильства, перетворюючи цей народ у такий же, як і всі інші".

Джерело: Рабин Е. Бергер. Пророцтва, сіонізм і держава Ізраїль. Вид. Американських жидівських альтернатив сіонізму. Прес-конференція відбулася в Лейденському університеті (Нідерланди) 20 березня 1968 року.

Ігал Амір, убивця Іцхака Рабина, не волоцюга і не божевільний, а чистий продукт сіоністського виховання. Син рабина, студент-відмінник клерикального університету в Бар План біля Тель-Авіва, вихованець талмудичних шкіл, солдат елітарних частин на Голанських висотах, мав у своїй бібліотеці біографію Баруха Гопьдштейна (який кілька місяців назад убив у Хевроні 27 арабів під час молитви в гробниці Патріархів). Він міг бачити на офіційному ізраїльському телебаченню великий репортаж про групу Зіял ("воїни Ізраїлю"), що присяглася на могилі засновника політичного сіонізму Теодора Герцля "знищити кожного, хто поступиться арабам "землею обітованою" Юдеї і Самарії" (сучасна Цізіорданія).

Убивство прем'єр-міністра Рабина (як і тих, кого розстріляв Гольдштейн) укладається в строгу логіку міфології сіоністських фундаменталістів: наказ убити, сказав Ігал Амір, "виходив від Бога", як у часи Ісуса Навина.

Джерело: "Ле Монд", 8 листопада 1995 р.

Це не був маргінал ізраїльського суспільства: у день убивства "Рабина поселенці в Кірьят Гарба і Хевроні танцювали від радості, співаючи псалми Давида, навколо мавзолею, спорудженого на честь Баруха Гольдштейна.

Джерело: "Ель Пейс", 7 листопада 1995 р.

Іцхак Рабин був символічною метою, не тому, як сказав Клінтон на його похоронах, що він "все життя боровся за мир" (командуючи окупаційними військами на початку Інтифади, саме він віддав наказ ламати руки палестинським дітям, що не мали іншої зброї, крім старих каменів їхньої землі, якими вони захищали землю своїх предків), але тому, що, будучи реалістом, він зрозумів (як американці у В'єтнамі та французи в Алжирі) - ніяке остаточне військове рішення неможливо, якщо армія зіштовхнеться не з іншою армією, а з усім народом. І він пішов разом з Ясіром Арафатом шляхом компромісу: адміністративна автономія була дарована частині територій, окупація яких була засуджена ООН, при збереженні ізраїльських військ для захисту "поселень", украдених у корінних жителів і що стали, як у Хевроні, семінаріями ненависті.

Це було вже занадто для фундаменталістів, які витягали вигоди з колоніалізму: вони створили навколо Рабина, якого вважали "зрадником", атмосферу ненависті, що й призвело до його ганебного вбивства.

Іцхак Рабин, як і тисячі палестинців, став жертвою міфу про "землю обітовану", що служив тисячолітнім приводом для кривавих колоніалістів.

Це фанатичне вбивство ще раз показало, що справжній мир між державою Ізраїль у безпечних кордонах, зафіксованих розділом 1947 року, і повністю незалежною Палестинською державою вимагає радикального викорінювання сучасного колоніалізму, тобто всіх поселень, які є усередині майбутньої Палестинської держави постійним джерелом провокацій і детонатором майбутніх воєн.

 

 

2. МІФ ПРО «БОГООБРАНИЙ НАРОД"»

 

"Так говорить Господь:

Ізраїль є син Мій, первісток Мій"

 (Вихід, IV, 22).

 

Фундаменталістське прочитання політичного сіонізму

"Населення світу можна розділити на Ізраїль і всіх інших націй, разом узяті. Ізраїль - богообраний народ: це основна догма".

Джерело: Рабин Коен. Талмуд. Париж, 1986, с. 104.

Цей міф являє собою позбавлену будь-якої історичної основи віру в те, що монотеїзм народився разом із Старим завітом. Однак із самої Біблії можна зробити висновок, що два її головних редактори, Яхвіст і Елохіст, не були монотеїстами, ні один, ні інший: вони лише проголошували верховенство жидівського бога над іншими богами і його "ревнощі" до них (Вихід, XX, 2-5). Хамос, бог Моава, визнається (Суддів, XI, 24 і II Царств, 27) одним з "інших богів» (I Царств, XXVII, 19).

Екуменічний переклад Біблії підкреслює в примітці: "Дуже давно в Ізраїлі вірили в існування і могутність чужих богів" (с. 680, примітка d).

Монотеїзм затвердиться тільки після вигнання, а саме у пророків. Буде здійснений перехід від формул книги Виходу "Хай не буде в тебе інших богів перед обличчям Моїм" (XX, 4) до таких, які вже не задовольняються вимогою покори Яхве, а не іншим богам (як повторене у Повторенні Закону: "Не наслідуєте інших богів" - IV, 14), а проголошують: "Я Бог, і немає іншого" (Ісайя, XIV, 22). Це безсумнівне твердження монотеїзму датується другою половиною VI століття (між 550-м і 539 роками) до н.е..

Монотеїзм у дійсності є результатом тривалого розвитку великих культур Близького Сходу, культур Месопотамії і Єгипту.

В XIII столітті до н.е. фараон Ехнатон наказав стерти у всіх храмах множину слова "Бог". Його "Гімн сонцю» майже буквально пересказаний у Псалмі 104. Вавилонська релігія йшла до монотеїзму; згадуючи бога Мардука, історик Олбрайт відзначає етапи цього розвитку: "Коли визнають, що різні божества не більш ніж прояви одного Бога... це крок до свого роду монотеїзму".

Джерело: Олбрайт. Релігії на Середньому Сходу, с. 159.

"Вавилонська поема про творіння" (яка датується XI століттям до н.е.) свідчить про останні кроки в цьому напрямку. "Якщо в інших людей різні боги, то в нас, під всіма іменами, які ми назвали, мається на увазі Він, наш Бог".

Ця релігія досягла такої глибини, за якої з'являється образ страждаючого праведника:

"Я хочу прославити Господа мудрості... Мий Бог мене покинув...

Я простував як Господь уздовж стін...

Всі дні я стенав, як голуб, і сльози палили мої щоки...

Проте молитва була для мене мудрістю і жертва - моїм законом.

Я вірив, що служу Богові, але хто може зрозуміти божественні накреслення на дні безодні?

Хто, крім Мардука, господь воскресіння? Ви, кого він створив з первинної глини, оспівайте славу Мардуку" (там же, с. 329—341).

Це образ Іова, створений кількома століттями раніше. Подібний образ страждаючого праведника Данила (не того, що в жидівській Біблії), якого Бог покарав і повернув на землю, зустрічається в угарітськіх текстах з Рас Шамра, які можна назвати "Ханаанською Біблією", більше ранньою, чим жидівська, тому що Ієзекіль згадує Данила поряд з Іовом (Ієз., XIV, 14 і 20).

Це притчі, духовне значення яких ні в якій мері не залежить від їхньої відповідності історичній істині.

Взяти, наприклад, чудову притчу про опір гніту та звільнення, розказану в книзі Виходу.

Неважливо, що "перехід через Червоне море не можна вважати історичною подією", як пише Мірча Еліаде ("Історія релігійних вірувань і ідей", т. I, с. 190), і що мова йшла не про всіх жидів, а про окремі групи біженців. Важливо, що вихід з Єгипту в цьому грандіозному варіанті був пов'язаний із святкуванням Великодня... що отримав нову цінність і включений у священну історію яхвізму (там же, с. 191).

З 621 року до н.е. свято Великдень замінило собою ханаанський весняний аграрний обряд: свято воскресіння Адоніса. Вихід став, таким чином, основним актом відродження народу, вирваного з рабства своїм богом.

Божественний досвід такого звільнення людини від стародавнього рабства ми зустрічаємо у всіляких народів. Взяти хоча б довгі поневіряння в XIII столітті ацтекського племені "Мексика", що після цілого століття випробувань прийшло в долину під водійством свого бога, який відкрив йому шлях там, де раніше не було ніякої дороги. Такі ж шляхи до волі увійшли до обряду ініціації в африканського племені кайдара. Закріплення землі за кочовими племенами пов'язане у всіх народів - особливо на Середньому Сході - з даруванням обітованої землі богом.

Ці міфи відкривають шлях до гуманізації і до обожнювання людини. Міф про потоп, яким Бог карає людей за гріхи і починає творіння заново, зустрічається у всіх цивілізаціях - від месопотамського Гільгамеша до книги майя Пополь Ву (частина I, розділ 3).

Хвалебні гімни богові зароджуються у всіх релігіях як псалми на честь Пачамами, богині-матері, або бога інків:

"Віракоча, корінь буття, бог, завжди близький, котрий творів, говорячи: Нехай буде чоловік! Нехай буде жінка! Віракоча, світлий Господь, Бог, що дарує життя та смерть...Ти, хто відновляє творіння, храми твої створюються довгі дні, щоб вони могли вдосконалюватися, слідуючи  праведним шляхом".

Якщо етноцентрічні забобони не ставали перешкодою, то чому із цих священних текстів, які для кожного народу були їх "Старим завітом", не могли розвитися теологічні міркування про моменти відкриття сенсу життя?

Лише тоді місія життя та проповіді Ісуса досягли б справжньої універсальності: вони вкоренилися б у пережитому всіма народами досвіді пізнання Божества, а не були б стиснуті та навіть задушені однобічною традицією. Саме життя Ісуса, його радикально нове бачення Царства Божого, що досягається не могутністю сильних миру цього, а сподіванням бідних, не було б прив'язане до історичної схеми, що виходить лише з обіцянки перемоги даної народу до того, як вона була здобута.

Ми розглянули тут тільки найбільш ранні культури Близького Сходу, у надрах яких зародився монотеїзм і у середовищі яких формувалися жиди.

В інших, не західних культурах, шлях до монотеїзму був пройдений ще раніше. Наприклад, в Індії, у Ведах:

"Мудреці дають Єдиній Істоті одне ім'я" (Гімни Ріт-Веди, III, 7).

"Вріхаспаті - наш батько, який містить у собі всіх богів" (III, 18).

"Наш батько породив і містить у собі всі істоти. Єдиний Бог, він створив інших богів. Усе, що існує, визнає його велителем... Ви пізнаєте Того, хто все створив: він усередині вас" (СХ), II).

"У нього багато імен, але він один".

Ці священні тексти датуються періодом від XVI до VI століття до Р. X., і батько Моншанен у своїй інтуїтивній спробі проникнути в суть Вед назвав їх "сучасної літургійною поемою".

Джерело: Ж. Моншанен. Містика Індії, християнська містерія, с. 231.

 

3. МІФ ПРО ІСУСА НАВИНА: ЕТНІЧНЕ ЧИЩЕННЯ

 

"І пішов Ісус і всі Ізраїльтяни з ним з Лахіса до Еглону. і передав Яхве Лахіс у руки Ізраїлю... І взяли його в той же день, і вразили його мечем, і все дихаюче, що перебувало в ньому... І пішов Ісус і всі Ізраїльтяни з ним з Єглона до Хеврону... І нікого не залишив, хто уцілів би". (Книга Ісуса Навина, X, 34.)

 

Фундаменталістське прочитання політичного сіонізму

9 квітня 1948 року Менахем Бегін із збройною групою Іргун винищив 254 жителя села Дейр-Ясина - чоловіків, жінок і дітей.

Ми досліджуємо подібне скам'яніння міфу в історії та претензії на використання цієї "історичної халтури" для виправдання політики лише в одному випадку: коли в знаряддя перетворюються біблійні розповіді, оскільки вони не перестають відігравати вирішальну роль у розвитку Заходу, прикриваючи його найкривавіші дії, починаючи від переслідування жидів римлянами а потім християнами та закінчуючи хрестовими походами, інквізицією, священними союзами, колоніальним пануванням "богообраних народів", аж до політики держави Ізраїль, що включає у себе не лише експансію на Близькому Сході, але й тиск його лобі, самого потужного серед інших у самій потужній із всіх держав - США, відіграє першорядну роль в американській політиці світового панування та військової агресії.

 

***

Біблія містить, крім розповідей про масові вбивства за наказом "Бога воїнств", великі пророцтва Амоса, Ієзекіля, Ісаї і Іова, аж до оголошення "нового союзу" з Данилом.

Цей новий союз (Новий завіт) наклав свій відбиток і на самий великий переворот в історії людей і богів - пришестя Ісуса, у якому, як учать Батьки Східної церкви, "Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом". Потім відбулося, з вини Святого Павла, повернення до традиційного поняття про всемогутнього Бога, який управляє ззовні, з небес, життям людей і співтовариств, але вже не через жидівський "закон", а через християнську "благодать", що як зовнішня сила настільки ж руйнівно діє на людське почуття відповідальності: "Тому що благодаттю ви врятовані через віру, і це не від вас, Божий дарунок" (Єфес., II, 10).

Ми не трактуємо Біблію в цілому, а тільки ту її частину, якою надихаються сьогодні теократичний ізраїльський режим і сіоністський рух: Тору (християни називають її П'ятикнижжям, маючи на увазі п'ять перших книг Буття, Вихід, Левіт, Числа і Повторення закону) і так звані "історичні" додатки до неї: книги Ісуса Навина, Суддів і Царств. У жидівську Тору не входить пророча критика, яка постійно нагадує, що союз Бога з людьми умовний і універсальний, пов'язаний з дотриманням Божих законів і відкритий для всіх народів і всіх людей.

Тора (П'ятикнижжя) і "історичні" книги, як довели тлумачі вже більше століття назад, являють собою письмову компіляцію усної традиції, складену літописцями IX століття до н.е. та переписувачами Соломона, головним метою яких було дати законне обґрунтування завоюванням Давида і його імперій (історичне існування якої неможливо довести, оскільки від її не залишилося ні археологічних слідів, ні документів - нічого, крім біблійних розповідей. Перша подія, підтверджена в історії інших країн, стосується Соломона, що згадується в ассірійських архівах).

Дотепер немає жодних сторонніх джерел, які дозволили б перевірити історичність біблійних оповідань. Наприклад, археологічні розкопки в Урі, в Іраку, дали нам не більше інформації про Авраама, чим розкопки руїн Трої - про Гектора або Пріама.

У книзі Чисел (XXXI, 7-18) нам розповідається про подвиги "синів ізраїлевих", які, перемігши мідіянітян, "як повелів Господь Мойсею, , позабивали кожного чоловічої статі", "дружин взяли в полон" і "всі міста їх спалили". Коли вони повернулися до Мойсея, " розгнівався Мойсей. І сказав їм: для чого ви залишили в живих всіх жінок? Отже, убийте всіх дітей чоловічої статі і всіх жінок та всіх жінок, що пізнали чоловіка на подружньому ложі, убийте. А всіх дітей жіночої статі, які не пізнали подружнього ложа, залишіть у живих для себе" (14-18).

Спадкоємець Мойсея Ісус Навин систематично продовжував після завоювання Ханаана ту ж політику "етнічних чисток" за наказом Бога воїнств. "У той же день взяв Ісус Макед і вразив [його] мечем і царя його, і піддав закляттю їх і все, що дихає, що знаходилося в ньому: нікого не залишив, хто вцілів би [й уник]; і вчинив з царем Македським так само, як учинив з царем Єрихонським. І пішов Ісус і всі ізраїльтяни з ним з Македа до Ливни і воював проти Ливни; і віддав Господь і її в руки Ізраїля, [і взяли її] і царя її, і знищив її Ісус мечем і все, що дихає, що знаходилося в ній: нікого не залишив у ній, хто вцілів би [й уник], і вчинив з царем її так само, як учинив з царем Єрихонським..

З Ливни пішов Ісус і всі ізраїльтяни з ним до Лахиса і розташувався біля нього станом і воював проти нього; і віддав Господь Лахис у руки Ізраїля, і взяв він його на другий день, і вразив його мечем і все, що дихає, що було в ньому, [і знищив його] так, як учинив з Ливною.

Тоді прийшов на допомогу Лахису Горам, цар Газерський; але Ісус уразив його і народ його [мечем] так, що нікого у нього не залишив, хто уцілів би [й уник].

І пішов Ісус і всі ізраїльтяни з ним з Лахиса до Еглона і розташувалися поряд нього станом і воювали проти нього; і віддав його Господь у руки Ізраїля, і взяли його в той самий день і вразили його мечем, і все, що дихає, що знаходилося в ньому в той день, піддав він закляттю, як учинив з Лахисом.

І пішов Ісус і всі ізраїльтяни з ним з Еглона до Хеврона і воювали проти нього..."

Джерело: Книга Ісуса Навина, X, 34-36.

І літанія продовжує перераховувати випадки "священного винищування", що мали місце в Цізіорданії.

Ми повинні у зв'язку із цими розповідями поставити два основних питання:

1) Про їхню відповідність історичній істині.

2) Про наслідки буквального наслідування цій захопленій політиці винищування.

а) За першим пунктом

Це спростовує археологія. Розкопки довели, що ізраїльтяни, які прийшли наприкінці XIII століття до н.е., не могли взяти Єрихон штурмом, тому що він був тоді ненаселений. Це місто бронзового століття було зруйноване близько 1550 року й пізніше покинуте. В XIV столітті воно було знову заселене, але менше: гончарні вироби цієї епохи знаходять у повторних похованнях, що використовувалися із бронзового століття, а в одному будинку знайдений глечик XIV століття. Ніщо не може бути віднесене до XIII століття. Немає будь-яких залишків укріплень кінця бронзового століття. Висновок пані К. М. Каньйон: неможливо зв'язувати руйнування Єрихона із приходом ізраїльтян наприкінці XIII століття до н.е.

Джерела: К. М. Кеньон. «Розкопки в Єрихоні». Лондон, 1957, с. 255-265; "Єрихон" у кн.: «Археологія і старозавітні дослідження». Оксфорд, 1967, с. 272-274. X. Дж. Франкен. «Тель ес-Султан і старозавітний Єрихон» в OTS 14 (1965), с. 189-200; М. Вейперт. «Назви ізраїльських племен», с. 54.

Те ж саме можна сказати про "взяття Гая":

"Із всіх оповідань про завоювання цей - найдетальніший; він не містить нічого чудесного й здається самим правдоподібним. На жаль, він спростовується археологією.

Розкопки в цьому місці здійсняли дві різні експедиції. Результати збіглися: Ет-Телль на початку бронзового століття був великим містом, назви якого ми не знаємо, і був зруйнований близько 2400 року до н.е. Він залишався в запустінні до 1200 року, коли на частині руїн виникло бідне, неукріплене поселення, що проіснувало до початку X століття до н.е., коли воно було остаточно покинуте. На момент приходу ізраїльтян не було міста Гая й не було царя Гаю, були лише руїни, вік яких - 1200 років".

Джерела: Отець де Во. Древня історія Ізраїлю. Париж, 1971, т. I, с. 565. Жюдіт Маркс-Кроз. Розкопки в Гаї (Ет-Телль). Париж, 1949, а також роботи Дж. А. Каллавея, починаючи з 1964 року.

б) За другим пунктом

Чому ж благочестивим жидам-фундаменталістам (тобто тим, хто дотримується буквального прочитання Біблії) не наслідувати приклад настільки шановних людей - як Мойсей і Ісус Навин?

Хіба не сказано в книзі Чисел, коли почалося завоювання Палестини (Ханаану):
"І вислухав Господь голос Ізраїлів, і дав йому ханаанеянина, і він учинив закляттям їх та їхні міста" (Числа, XXI, 3), а пізніше про аморреїв і їхнього царя: "І побили вони його і синів його, і увесь народ його аж так, що жодного не лишилося, і оволоділи землею його" (Числа, XXI, 35).

Повторення Закону теж вимагає не тільки пограбування землі та вигнання корінних жителів, але і їхнього винищування: "Коли введе тебе Господь, Бог твій, на землю, на котру ти йдеш, щоб оволодіти нею, і вижене від тебе численні народи… котрі численніші і сильніші від тебе, і віддасть їх тобі Господь, Бог твій, і уразиш їх, повністю знищиш їх, не складай з ними заповіту і не щади їх" (VII, 1—2), "і ти винищиш ім'я їх" (VII, 24).

Від Шарона до рабина Меїра Кахане це прообраз поводження сіоністів стосовно палестинців.

Хіба не шляхом Ісуса Навина йшов Менахем Бегін, коли 9 квітня 1948 року 254 жителі села Деір-Ясина - чоловіки, жінки та діти - були винищені його збройною групою Іргун, щоб навести на беззбройних арабів жах і звернути їх у втечу?

Джерело: М. Бегін. Повстання: історія Іргуна. Альбатрос, 1978, с. 200.

Він закликав жидів "не тільки вигнати арабів, але й заволодіти всією Палестиною".

Хіба не шлях Ісуса Навина позначив Моше Дайян: "Якщо в нас є Біблія, і якщо ми вважаємо себе народом Біблії, ми повинні володіти всіма біблійними землями".

Джерело: "Джерусапем пост", 10 серпня 1967 р.

Хіба не шлях Ісуса Навина вказав Порам Бен-Порат у великій ізраїльській газеті "Єдіот Ахронот" 14 липня 1972 року: "Немає сіонізму та колонізації Жидівської держави без усунення арабів і експропріації їхніх земель".

Що стосується засобів цього відібрання земель, то їх назвав Рабин, коли був головнокомандуючим на окупованих територіях: ламати руки учасникам Інтифади, що кидають камені.

Якою є реакція талмудичних шкіл Ізраїлю? Просування до влади одного їх тих, хто несе пряму відповідальність за різанину в Сабрі і Шатілі, генерала Рафаїла Ейтана, який вимагає посилення існуючих жидівських поселень.

Буквальне прочитання Біблії веде до таких же масових убивств, як у часи Ісуса Навина.

"Пуританські поселенці в Америці, влаштовуючи полювання на індіанців, щоб заволодіти їхніми землями, посилалися на Ісуса Навина та на "священне винищування" амалекітян і філістимлян".

Джерело: Г. Нельсон. Пуритани Массачусетса. Юдаїзм, т. XVI, № 2,1967.

Натхнений тією же впевненістю, доктор Барух Гольдштейн, поселенець американського походження з Кірьят-Гарба (ізраїльське місто-поселення на Західному березі річки Йордан - Цізіорданії), розстріляв більше п'ятдесятьох палестинців під час молитви в гробниці Патріархів. Член фундаменталістського угруповання, заснованого під заступництвом Аріеля Шарона (який організував різанину в Сабрі і Шатілі і був нагороджений за свій злочин постом міністра житлового будівництва, уповноваженого розвивати поселення на окупованих територіях), Барух Гольдштейн є сьогодні предметом самого справжнього культу з боку фундаменталістів, які прикрашають квітами та цілують його могилу, тому що він строго зберігав вірність традиції Ісуса Навина, що знищила всі народи Ханаану, щоб заволодіти їхніми землями.

Ця "етнічна зачистка", що стала систематичною в сьогоднішній державі Ізраїль, випливає із принципу етнічної чистоти, що забороняє змішання жидівської крові з "нечистою кров'ю" інших народів.

Згідно Повторенням закону (VII, в), "богообраний народ" не повинен змішуватися з іншими: "І не вступай з ними в споріднення: дочки своєї не віддавай за сина його, і дочки його не бери за сина твого" (VII, 3).

Цей "апартеїд" - єдиний спосіб перешкодити забрудненню раси, вибраної Богом, віра, що зв'язує його з ним.

Це відокремлення від інших залишається законом. У своїй книзі "Талмуд" (Париж, 1986, с. 104) рабин Коен пише: "Населення світу можна розділити на Ізраїль і всіх інші нації, разом узяті. Ізраїль — богообраний народ: це основна догма". Після повернення з вигнання Єздра і Неємія простежили за тим, щоб цей "апартеїд" був відновлений.

Єздра (IX, 2) плакався із приводу того, що "змішалося насіння святе (так!) з народами іноплемінними". Пінхас уклав змішаний шлюб — Єздра вимагає расового відбору та  виключення: "Усі, хто взяв за себе дружин іноплемінних, нехай відішлють їх, дружин і дітей" (X, 44). Неємія (XIII, 30) говорить жидам: "Очистив я їх від усього чужоземного".

Ця міксофобія і ця відмова від чужого виходить за чисто расові рамки. Якщо відмовляються від чужої крові внаслідок змішаних шлюбів, виходить, відмовляються й від чужої релігії, культури, способу життя.

Яхве вергає громами проти тих, хто відхиляється від істини, зрозуміло, єдино можливої. Софонія бореться проти чужоземних мод, Неємія — проти іноземних мов: "Я бачив юдеїв, які взяли собі дружин з ашдодянок, аммонітянок і моавітянок. І тому сини їх вполовину говорять ашдодської або мовою інших народів і не вміють розмовляти юдейською. Я зробив за це догану й проклинав їх і деяких із чоловіків бив, рвав їхнє волосся" (XIII, 23—25).

Порушників суворо засуджували. Ревекка, дружина Ісака і мати Якова, говорить: "Я життю не рада через дочок Хеттейських (тобто хетських жінок); якщо Яків візьме дружину з дочок Хеттейських, які ці, з дочок цієї землі, то до чого мені й життя?" (Буття, XXVII, 46). Батьки Самсона, обурені шлюбом їхнього сина з філістимлянкою, вигукнули: "Хіба немає жінок між дочками братів твоїх та серед усього мого народу, що ти йдеш брати дружину з необрізаних філістимлян?" (Суддів, XIV, 3).

Хаїм Коен, що був членом Верховного суду Ізраїлю, констатує: "Гірка іронія долі побажала, щоб ті ж самі біологічні та расистські тези, які пропагувалися нацистами і надихали ганебні нюрнберзькі закони, стали основою для визначення приналежності до юдейства в державі Ізраїль".

Джерело: Дж. Воді. Основні закони держави Ізраїль. Нью-Йорк, 1060, с. 156.

Справді, на процесі військових злочинців у Нюрнберзі, у ході допиту теоретика расизму Юліуса Штрейхера було задане питання:

"В 1935 році на з'їзді партії в Нюрнберзі були оприлюднені "расові закони". Під час підготовки проекту цих законів чи залучали вас для консультацій і чи брали ви в якій-небудь формі участь у їхній підготовці?"

Обвинувачуваний Штрейхер: "Так, я брав участь, у тому розумінні, що протягом багатьох років я писав, що в майбутньому варто перешкодити всякому змішанню німецької і жидівської крові. Я писав статті такого плану і завжди повторював, що ми повинні брати жидівську расу або жидівський народ за зразок. Я завжди повторював у своїх статтях, що жидів потрібно вважати зразком для інших рас, тому що вони дали расовий закон, закон Мойсея, що говорить: "Якщо ви йдете в чужу країну, ви не повинні брати собі чужоземних дружин". Це, добродії, дуже важливо для оцінки нюрнберзьких законів. За зразок були взяті жидівські закони. Коли через кілька століть жидівський законодавець Єздра встановив, що незважаючи на це багато жидів одружилися з нежидівками, ці шлюби були розірвані. Це було початком жидівства, яке, завдяки цим расовим законам, вистояло протягом століть, у той час як всі інші раси та цивілізації загинули".

Джерело: Процес головних військових злочинців у Міжнародному військовому трибуналі. (Нюрнберг, 14 листопада 1945 р. -  1 жовтня 1946 р. Офіційний текст. Дебати 26 квітня 1946 р., том ХII, буд.321).

Юристи - радники нацистського МВС - розробили "Нюрнберзькі закони про права населення Рейха та про захист німецької крові і німецької честі". Ці юристи, Бернард Лозенер і Фрідріх Кност, так коментували їх текст у збірнику «Нюрнберзькі закони»:

"Відповідно до волі Фюрера, Нюрнберзькі закони не містять у собі заходи, які можуть посилити расову ненависть і зробити її вічною; навпаки, ці заходи означають початок зм'якшення у відносинах між жидівським і німецьким народами.

Якби жиди вже мали свою власну державу, де почували б себе як удома, жидівське питання можна було б вважати вирішеним як для жидів, так і для німців. Із цієї причини найбільш переконані сіоністи ні в найменшій мері не заперечують проти духу Нюрнберзьких законів".

Цей расизм, зразок для всіх інших расизмів, являє собою ідеологію панування над іншими народами.

В один ряд з ханаанським Шоа та міксофобією можна поставити і сучасну ідеологію "переселення", яку підтримують 77% рабинів Юдеї і Самарії. Ця доктрина винищування отримує релігійне обґрунтування ("цього вимагає Бог") і ні в чому не відхиляється від юдаїзму, що відкидає все чуже. Бог у книзі Левіт (XIX, 19) повеліває жидам не практикувати змішання з іншими "породами", відрізняти чисте від “нечистого" (XX, 24), як він сам відрізняє Ізраїль від інших народів (XX, 24), щоб здійснювати расову дискримінацію («І вчиню розподіл поміж народом Моїм і між народом твоїм» - Вихід, VIII, 23).

В 1993 році головний рабин Сітрук міг сказати, не боячись, що його хто-небудь покличе до порядку: "Я хотів би щоб жидівські юнаки ніколи не одружувалися ні з ким, крім жидівських дівчат".

Ця фобія досягає своєї кульмінаційної точки, коли мова заходить про Ізраїль. Ізраїль, що "буде святий" (Левіт, XX, 26), не повинен "опоганюватися" (Ездра, IX, II) у контакті з іншими народами, на яких Бог " розгнівався" (Левіт, XX, 23). Ці заборони повторюються повсякчасно.

"І не вступай з ними (хананеянами) у споріднення, дочки твоєї не віддавай за сина його і дочки його не бери за сина твого" (Повторення закону. VII, 3—4). "Якщо ви пристанете до позосталих з народів цих, які залишилися між вами, і породичаєтеся з ними й будете ходити до них і вони до вас, то знайте, що Яхве, Бог ваш, не буде вже проганяти від вас народів цих, але вони будуть для вас зашморгом та тенетами, батогом для ребер ваших і терням на ваші очі, аж поки ви не будете винищені з-над цієї доброї землі, що дав вам Яхве, Бог ваш" (Ісус Навин, XXIII, 12—13).

10 листопада 1975 року ООН на пленарному засіданні визнала сіонізм формою расизму і расової дискримінації.

Після розпаду СРСР США вчинили тиск на ООН і 16 грудня 1991 року домоглися скасування справедливої резолюції 1975 року, змивши, таким чином, ще раз кров, якою від голови до ніг покриті Ізраїль і його керівництво. Але в дійсності з 1975 року нічого не змінилося, більше того, репресії, поступовий геноцид палестинського народу, колонізація досягли безпрецедентного розмаху.

 

II. МІФИ ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ

 

1. МІФ ПРО СІОНІСТСЬКИЙ АНТИФАШИЗМ

 

В 1941 році Іцхак Шамір зробив непрощенний з погляду моралі злочин: він проповідував союз із Гітлером, з нацистською Німеччиною проти Великобританії.

Джерело: Міхель Бар Зохар. Бен-Гуріон: озброєний пророк. Вид. Файяр, Париж, 1966, с. 99.

Коли почалася війна проти Гітлера, майже всі жидівські організації виступили на боці союзників. Деякі з найбільш відомих керівників, наприклад Вейцман, теж зайняли просоюзницьку  позицію, але німецьке сіоністське угруповання, що, насправді, в ту епоху було дуже нечисленним, зробило навпаки і з 1933-го до 1941 року вело політику компромісу і подальшої співпраці з Гітлером. Нацистська влада одночасно з переслідуванням жидів, яких вона спочатку стали виганяти із державних посад, вела діалог з німецькими сіоністськими керівниками та  виявляли прихильність до них, відрізняючи їх від жидів-"інтеграціоністів", яких переслідували.

Звинувачення в співробітництві з гітлерівською владою адресується не величезній більшості жидів (багато жидів боролися проти фашизму із зброєю в руках в Іспанії з 1938-го по 1939 роки в рядах інтернаціональних бригад, у Варшавському гетто створили "Жидівський бойовий комітет" і загинули, борючись), а жорстко організованим меншостям сіоністських керівників, які протягом восьми років (з 1933-го по 1941-й) працювали в союзі з нацистами.

Їхня єдина турбота - створення потужної Жидівської держави і їхній расистський світогляд сприяли тому, що вони зайняли антианглійську, а не антинацистську позицію.

Після війни вони - конкретно Менахем Бегін і Іцхак Шамір стали керівниками першої величини в державі Ізраїль.

 

***

5 вересня 1939 року, через два дні після оголошення Англією і Францією війни Німеччині, Хаїм Вейцман, голова Жидівського агентства, написав прем'єр-міністрові Англії Чемберлену листа, у якому інформував його, що "Ми, жиди, на боці Великобританії та будемо боротися за демократію", уточнивши, що "жидівські уповноважені готові негайно укласти угоду, щоб можна було використовувати всі наші людські сили, нашу техніку, нашу матеріальну допомогу та всі наші здатності". Передруковане в "Джуїш кронікл" 1 вересня 1939 року, цей лист являв собою справжнє оголошення жидівським світом війни Німеччині і ставив проблему інтернування всіх німецьких жидів у концтаборах як "вихідців з народу, що перебуває в стані війни з Німеччиною".

Сіоністські керівники в епоху гітлерівського та муссолінієвського фашизму вели двозначну політику - від саботажу антифашистської боротьби до спроб співробітництва.

Головною метою сіоністів був не порятунок жидівських життів, а створення жидівської держави в Палестині. Перший керівник держави Ізраїль Бен-Гуріон заявив баз натяків перед сіоністськими керівниками поселенців: "Якби я знав, що можна врятувати всіх дітей Німеччини і вивезти їх до Англії або лише половину і вивезти їх до Ерець-Ісраелю (майбутньої держави Ізраїль, перекладається як “Земля Ізраїлю”), я вибрав би друге, тому що ми повинні брати до уваги не лише життя цих дітей, але й долю народу Ізраїлю".

Джерело: И. Гельбнор. “Сіоністська політика і долі європейського жидівства” в дослідженнях Яд ва-Шем. Єрусалим, т. XII, с. 199.

"Порятунок європейських жидів не стояв на чолі списку пріоритетів правлячого класу. Головним для них було державотворення".

Джерело: Том Сєгев (Tom Segev). Сьомий мільйон. Вид. Діани Леєй, Париж, 1993, с. 539.

"Чи повинні ми надавати допомогу всім, хто її потребує, без огляду на характеристики кожного? Чи не повинні ми надати цій акції сіоністський національний характер і спробувати врятувати, насамперед, тих, хто може бути корисним для землі Ізраїльської та для юдаїзму? Я знаю, може здатися жорстоким порушувати питання таким чином, але ми повинні, на жаль, усвідомити, що якщо ми можемо врятувати 10000 чоловік з 50000, які можуть внести вклад у створення країни і справу національного відродження, або мільйон жидів, які стануть для нас тягарем або в найкращому разі мертвим капіталом, ми повинні обмежитися порятунком 10000, які можуть бути врятовані, незважаючи на прокльони та заклики мільйона, що не береться до уваги".

Джерело: Меморандум "Комітету порятунку" Жидівського агентства, 1943. Цитується у вищезгаданій книзі Тома Сєгева.

Цим фанатизмом надихалося, наприклад, поводження сіоністської делегації на конференції в Евіані в липні 1938 1938 року, коли представники 31 держави зібралися, щоб обговорити питання влаштування біженців з нацистської Німеччини: сіоністська делегація вимагала як єдино можливе рішення відправлення 200000 жидів у Палестину.

Жидівська держава була важливіше життя жидів.

Головний ворог для сіоністських керівників це "асиміляція". Вони замикаються із усяким расизмом, включаючи гітлерівський, у цьому основному пункті: чистота крові. Тому, незважаючи на систематичний антисемітизм нацистів, що надихнув їх на здійснення жахливого плану вигнання всіх жидів з Німеччини, а потім і з Європи, що опинилася під їх владою, сіоністи вважали нацистів цінними партнерами, тому що вони допомогли здійснити цей план.

Є докази такого співробітництва. "Сіоністська федерація Німеччини" надіслала 21 липня 1933 року нацистській партії меморандум, у якому говорилося:

"З заснуванням нової держави, що проголосила расовий принцип, ми хочемо пристосувати наше співтовариство до цих нових структур... наше визнання жидівської національності дозволяє нам установити ясні та відверті відносини з німецьким народом і його національними та расовими реаліями, тому що ми не хочемо недооцінювати ці основні принципи, тому що ми теж проти змішаних шлюбів і за збереження чистоти жидства... Жиди, що усвідомлюють свою самобутність, від імені яких ми говоримо, можуть знайти своє місце в структурі Німецької держави, тому що вони вільні від почуття заздрості, яке повинні відчувати асимільовані жиди... ми віримо в можливість лояльних відносин між жидами, що усвідомлюють свою спільність, і Німецькою державою".

"Щоб досягти своїх практичних цілей, сіонізм сподівається, що зможе співпрацювати навіть із урядом, принципово ворожим до жидів... Здійсненню цілей сіонізму заважає лише  ворожість закордонних жидів нинішньої німецької орієнтації. Пропаганда бойкоту, спрямована в цей час проти Німеччини, за суттю своєю, не є сіоністською".

Джерело: Л. Давидович. «Читач Голокосту», с. 155.

Той же меморандум, додавав, що "якщо німці погодяться на таку співпрацю, то сіоністи старатимуться вплинути на закордонних жидів, щоб ті перестали закликати до антинімецького бойкоту".

Джерело: Л. Давидович. Війна проти жидів (1933-1945). Пенгуін букс, 1977, с. 231-232

Гітлерівське керівництво прихильно поставилося до орієнтації сіоністських вождів, які, піклуючись лише створенням своєї держави в Палестині, допомагали здійснитися їхньому бажанню позбутися жидів. Головний нацистський теоретик Альфред Розенберг писав: "Сіонізм потрібно всіма силами підтримувати, щоб щорічно контингент німецьких жидів перевозився до  Палестини".

Джерело: А. Розенберг. Жидівський слід і зміна епох. Мюнхен, 1937, с. 153.

Рейнхард Гейдріх, що пізніше став "протектором" Чехії, в 1935 році, коли він був начальником секретної служби СС, в офіційному органі СС "Дас Шварце Корпс" писав у статті "Видимий ворог" про відмінності між жидами: "Ми повинні ділити жидів ні дві категорії: сіоністів і прихильників асиміляції. Сіоністи проповідують суворо расову концепцію і шляхом еміграції до Палестини допомагають будувати свою власну жидівську державу, ми бажаємо їм усього найкращого, і наша офіційна добра воля - за них".

Джерело: Хоні. Орден Мертвої голови, с. 333.

"Німецький Бейтар одержав нове ім'я: Герцлія. Діяльність цього руху в Німеччині потребувала дозволу гестапо; насправді Герцлія перебувала під заступництвом цього відомства. Одного разу група есесівців напала на літній табір Бейтара. Глава руху поскаржився в гестапо і через кілька днів таємна поліція повідомила, що винні есесівці покарані. Від гестапо надійшов запит у Бейтар, яку компенсацію можна було б вважати адекватною. Рух зажадав, щоб була знята недавня заборона на носіння його членами коричневих сорочок; вимога була задоволена".

Джерело: Бен-Єрухам. Книга Бейтара, т. II, с. 350.

Циркуляр з Вільгельмштрассе вказував: "Цілі цієї категорії (жидів, які противляться асиміляції і виступають за збір своїх одновірців у національному осередку), у першу чергу сіоністів, мало відрізняються від цілей німецької політики стосовно жидів".

Джерело: Циркуляр Бюлова-Шванте всім дипломатичним місіям Рейха, № 83, 28 лютого 1934 р.

"Немає жодної причини, — писав Бюлов-Шванте до МВС — перешкоджати адміністративними  заходами сіоністській діяльності в Німеччині, тому що сіонізм не суперечить програмі націонал-соціалізму, мета якої — змусити жидів поступово виїхати з Німеччини".

Джерело: лист № ZU83-21, 28/8 від 13 квітня 1935 р.

Ця директива, що підтверджувала попередні заходи, була виконана досконально. Виходячи із привілейованого статусу в нацистській Німеччині, баварське гестапо направило 28 січня 1935 року поліції наступний циркуляр: "Із членами сіоністської організації, через їхню діяльність, орієнтованої на еміграцію в Палестину, не слід звертатися з такою ж строгістю, яка необхідна при поводженні із членами (ассіміляціоністських) німецьких жидівських організацій".

Джерело: К. Гроссман. Сіоністи і не-сіоністи під владою нацистських законів 30-х років. Щорічник, т. VI, с. 310.

"Сіоністська організація німецьких жидів легально існувала до 1938 року - п'ять років після приходу Гітлера до влади".

"Юдіше Рундшау" (газета німецьких сіоністів) виходила до 1938 року".

Джерело: І.Лейбовіц. Ізраїль і юдаїзм. Вид. Даєте да Броувер, 1993, с. 116.

В обмін на їхнє офіційне визнання єдиними представниками жидівської громади, сіоністські керівники порушували бойкот, який намагалися організувати всі антифашисти світу.

З 1933 році почалося економічне співробітництво: були створені дві компанії: "Хаавара" у Тель-Авіві і "Палтрой" у Берліні.

Механізм операцій був наступний: жид, що хотів емігрувати, клав у банк Вассермана в Берліні або в банк Варбурга в Гамбурзі мінімальну суму 1000 фунтів стерлінгів. На цю суму жидівські експортери могли закупити німецькі товари, призначені для Палестини, і виплатити відповідну вартість у палестинських фунтах на рахунок компанії "Хаавара" в Англо-палестинському банку в Тель-Авіві. Коли емігрант прибував у Палестину, він одержував суму, еквівалентну тій, яку  поклав у банк у Німеччині.

Багато майбутніх прем'єр-міністрів Ізраїлю брали участь у компанії "Хаавара", а саме Бен-Гуріон, Моше Шарет (який звався тоді Моше Шерток), пані Голда Меїр підтримувала її з Нью-Йорку, а Леви Ешкол був її представником у Берліні.

Джерело: Бен-Гуріон і Шерток в "Чорній книзі: угода Хаавара", с. 294. Цит. За  кн.: Т. Сєгев . Сьомий мільйон. Париж, 1993, с. 30 і 595.

Оборудка була вигідною для обох сторін: нацистам вдавалося в такий спосіб прорвати блокаду (сіоністи продавали німецькі товари навіть в Англії), а сіоністи здійснювали "вибіркову" імміграцію, як і хотіли: іммігрувати могли тільки мільйонери (чиї капітали дозволяли розвивати сіоністську колонізацію Палестини). Відповідно до мети сіонізму було більш важливим врятувати з нацистської Німеччини жидівські капітали для розвитку їхнього підприємництва, ніж зберегти життя бідних жидів, не здатних працювати або воювати, - вони були баластом.

Ця політика співпраці тривала до 1941 року (тобто вісім років після приходу Гітлера до влади). Ейхман перебував у зв'язку з Кастнером. Процес Ейхмана відкрив, принаймні  з одного боку, механізм цієї співучасті, цих "обмінів", здійснюваних сіоністами: "корисних" для створення жидівської держави людей (багатіїв, техніків, молодих людей, здатних зміцнити армію, і т.п.) на масу «менш вигідних» жидів, які залишалися на сваволю Гітлера.

Голова цієї організації Іцхак Грюнбаум заявив 18 січня 1943 року: "Сіонізм передусім. Можуть сказати, що я антисеміт, що я не хочу врятувати Діаспору, що в мене ні "а варм їдиш харц"... Нехай говорять, що хочуть. Я не вимагаю від Жидівського агентства, щоб воно асигнувало 300000 або 100000 фунтів стерлінгів на допомогу європейському жидівству. Я думаю, той, хто вимагає такі речі, здійснює вчинок проти сіонізму".

Джерело: Грюнбаум. Дні руйнування, с. 68.

Такою ж була точка зору Бен-Гуріона: "Завдання сіоніста - не порятунок "залишку" Ізраїлю, що перебуває в Європі, а порятунок землі Ізраїльської для жидівського народу".

Цит. за вищезгаданою книгою Тома Сєгева, с. 188.

"Керівники Жидівського агентства згодилися з тим, що меншість, яку можливо врятувати, повинна бути обраною заради потреб сіоністського проекту в Палестині" (там же, с. 125).

Ханна Арендт, одна з найвидатніших захисниць жидівської справи у своїх книгах, була присутньою на процесі й присвятила йому книгу "Ейхман у Єрусалимі". Вона показала (на с. 134-141) пасивність і навіть співучасть «жидівських рад» (юденратів), дві третини яких управлялися сіоністами.

Відповідно до книги Ісаї Трунка «Юденрат» (Вид. Мак Міллан, Нью-Йорк, 1972), "за  розрахунками Фрейдягера, половина жидів могла би врятуватися, якби вони не додержувалися інструкцій жидівських рад" (с. 141).

Примітно, що під час святкування 50-ї річниці повстання у Варшавському гетто глава ізраїльської держави вимагав від Леха Валенси не давати слова Мареку Едельману - помічникові керівника повстання, єдиному що залишився живий.

Марек Едельман дав в 1993 році інтерв'ю Едуардові Альтеру, кореспондентові ізраїльської газети "Га-Арець", у якому він нагадав, хто були справжні засновники і герої "Жидівського бойового комітету" Варшавського гетто: соціалісти з Вандем'єра, антисіоністи, комуністи, троцькісти, Михал Розенфельд, Маля Ціметбаум, сам Едельман і меншість лівих сіоністів з Поалей Ціон і Гашомер Гацаїр.

Вони боролися проти нацизму із зброєю в руках, як це робили жиди-добровольці інтернаціональних бригад в Іспанії: більше 30% американців із бригади Авраама Лінкольна були жиди, яких тоді хулила сіоністська преса через те що вони боролися в Іспанії, замість того, щоб їхати в Палестину.

Джерело: "Джуїш лайф", квітень 1938 р, с. 11.

У польській бригаді Домбровського з 5000 польських громадян 2250 були жиди.

Ці героїчні жиди боролися на всіх фронтах світу, разом з усіма антифашистськими силами, а сіоністські керівники в статті їхнього представника в Лондоні, озаглавленої " Чи повинні жиди брати участь в антифашистських рухах?", відповідали "ні" і вказували єдину мету - "облаштування землі Ізраїльської".

Наум Гольдман, президент Всесвітньої сіоністської організації, а пізніше Всесвітнього жидівського конгресу, розповідає в "Автобіографії" про свою драматичну зустріч в 1935 році із чеським міністром закордонних справ Едуардом Бенешом, який дорікав сіоністів тим, що вони своєю "Хааварою" порушують бойкот Гітлера і що Всесвітня сіоністська організація відмовляється організовувати опір нацизму.

"За моє життя мені доводилося брати участь у багатьох неприємних бесідах, але ніколи я не почував себе таким нещасним і присоромленим, як протягом цих двох годин. Я усіма фібрами відчував, що Бенеш був прав".

Джерело: Н. Гольдман. Автобіографія, с. 157-158, 260.

"Спираючись на свою опозицію Англії, сіоністські керівники вступили в 1922 році в контакт із Муссоліні. Він прийняв їх після походу на Рим у жовтні 1922 року, 20 грудня 1922 року".

Джерело: Р. Боною. Емісар: життя Енцо Серені, с. 45.

Вейцман був прийнятий Муссоліні 3 січня 1923 року і ще раз 17 вересня 1926 року. Наум Гольдман, президент Всесвітньої сіоністської організації, зустрівся 26 жовтня 1926 року з Муссоліні, який сказав йому: "Я допоможу вам створити цю жидівську державу" (Н. Гольдман. Автобіографія, с. 170).

Це співробітництво являло собою саботаж міжнародної антифашистської боротьби. Воно підпорядковувало всю сіоністську політику єдиній меті - створенню Жидівської держави в Палестині. Воно тривало під час війни, навіть коли переслідування гітлерівцями європейських жидів були самими жорстокими.

У момент депортації жидів з Угорщини віце-президент сіоністської організації Рудольф Кастнер вів переговори з Ейхманом на такій основі: якщо Ейхман дозволить від'їзд у Палестину 1684 жидам, "корисних" для створення майбутньої держави Ізраїль (капіталістів, техніків, військових і т.п.), Кастнер обіцяв Ейхману переконати 460000 угорських жидів у тім, що мова йде не про депортацію в Освенцім, а про звичайне переселення.

Суддя Галеві нагадав на процесі Ейхмана про втручання Кастнера з метою порятунку одного з його нацистських партнерів: штандартенфюрера Курта Бехера, якому свідчення Кастнера на Нюрнберзькому процесі дозволило уникнути кари.

Суддя був категоричний: "У свідченні Кастнера не було ні правди, ні сумлінності. Кастнер зробив відоме клятвопорушення, коли він, свідчачи перед цим судом, заперечував, що виступав на захист Бехера. Більше того, він приховав такий важливий факт: його демарш на підтримку Бехера був зроблений від імені Жидівського агентства та Всесвітнього жидівського конгресу... Зрозуміло, що Кастнер давав рекомендації не особисто від себе, а від імені Жидівського агентства та Всесвітнього жидівського конгресу... тому Бехер був відпущений союзниками".

Після суду ізраїльська громадська думка була шокована. Д-р Моше Керєн писав 14 липня 1955 року в газеті "Га-Арець": "Кастнера варто було звинуватити в співробітництві з нацистами". Але вечірня газета "Єдіот Ахронот" (23 червня 1955 року) пояснювала, чому це не було зроблено: "Якщо віддати Кастнера під суд, то весь уряд ризикує бути повністю дискредитованим в очах нації у результаті того, що може відкритися на цьому процесі".

Могло відкритися, що Кастнер діяв не сам по собі, а за згодою з іншими сіоністськими керівниками, які на момент процесу сиділи в уряді. Єдиним способом уникнути того, що Кастнер заговорить і вибухне скандал, було зникнення Кастнера. І він, справді, раптово вмер, а ізраїльський уряд звернувся до Верховного суду із клопотанням про його реабілітацію, яке було задоволено.

Ця політика співробітництва досягла своєї кульмінаційної точки в 1941 році, коли найбільш екстремістська група сіоністів "Лехі" ("Борці за звільнення Ізраїлю"), яку очолював Абрахам Штерн, а після його смерті — тріумвіри, одним із яких був Іцхак Шамір, зробила "непрощенний з погляду моралі злочин: виступила за союз із Гітлером, з нацистською Німеччиною проти Великобританії".

Джерело: Міхель Бар Зохар. Бен-Гуріон: озброєний пророк. Вид. Файяр, Париж, 1966, с. 99.

Відомий профспілковий діяч Еліезеар Галевіі, член кібуцу Гева, розповів у тель-авівському щотижневику "Хотам" (19 серпня 1983 року) про існування документа, підписаного Іцхаком Шаміром (який тоді носив прізвище Єзерницький) та Абрахамом Штерном і переданого в посольство Німеччини в Анкарі, коли війна в Європі була в розпалі, а війська маршала Роммеля вже вдерлись до Єгипту. У цьому документі говорилося: "У нас однакова концепція. Чому б нам не співробітничати один з одним?". Газета "Га-Арець" 11 січня 1983 року процитувала лист із грифом "секретно", відправлений в січні 1941 року послом Гітлера в Анкарі Францем фон Паленом до вищих інстанцій, у якому йшлося про співробітництво із членами групи Штерна. До цього додавався меморандум агента нацистських секретних служб у Дамаску Вернера-Отто фон Хентіга про переговори з емісарами Штерна і Шаміра, текст якого виголошував: "Співробітництво між рухом за звільнення Ізраїлю і новим порядком у Європі відповідає промовам канцлера III Рейха, у яких Гітлер підкреслював необхідність використовувати будь-які комбінації і коаліції, щоб ізолювати і перемогти Англію". Вказувалося також, що група Штерна "тісно пов'язана з тоталітарними рухами в Європі, їхньою ідеологією та  структурами". Ці документи знаходяться під № Е 234151-8 у Меморіалі Голокоста (Яд ва-Шем) в Єрусалимі.

Один з історичних вождів групи Штерна Ізраїль Елдад підтвердив у статті в тель-авівській газеті "Єдіот Ахронот" 4 лютого 1983 року про факт переговорів між його рухом і офіційними представниками нацистської Німеччини. Він заявив без натяків, що його колеги пояснили нацистам про припустимість єдності задач нового порядку в Європі відповідно до німецької концепції і сподівань народу в Палестині, який представляється борцями за волю Ізраїлю (групою Штерна).

Ось основні положення цього тексту, що має назву "Основні принципи Національної військової організації (НВО) у Палестині (Іргун Цвай Леумі), які стосуються вирішення жидівського питання в Європі і активній участі НВО у війні на стороні Німеччини":

"З виступів керівників німецької націонал-соціалістської держави випливає, що радикальне вирішення жидівського питання припускає масову евакуацію жидів з Європи (гасло "Європа, очищена від жидів").

Ця масова евакуація європейських жидів є першою умовою вирішення жидівського питання, але це можливо лише при влаштуванні цих мас у Палестині, у Жидівській державі, у її історичних кордонах.

Остаточно вирішити жидівське питання і звільнити жидівський народ – такою є мета політичної діяльності та довгих років боротьби руху за звільнення Ізраїлю (Лехі) і його національної військової організації в Палестині (Іргун Цвай Леумі).

НВО, знаючи про сприятливе ставлення уряду Рейху до сіоністської діяльності в Німеччині і до сіоністських планів еміграції, вважає, що:

1) Може існувати спільність інтересів між встановленням в Європі нового порядку відповідно до німецької концепції і щирих сподівань жидівського народу, що знаходять своє втілення в Лехі.

2) Можливе співробітництво між новою Німеччиною і оновленою жидівською нацією.

3) Створення жидівської історичної держави на національній і тоталітарній основі, закріпленої договором з німецьким Рейхом, може сприяти в майбутньому посиленню позицій Німеччини на Близькому Сході.

За умови, що німецьким урядом будуть визнані національні прагнення руху за свободу Ізраїлю (Лехі), Національна військова організація (НВО) готова взяти участь у війні на боці  Німеччини.

Співробітництво з рухом за звільнення Ізраїлю відповідало б останнім виступам канцлера німецького Рейха, у яких пан Гітлер підкреслював, що будь-які угоди і союзи припустимі з метою ізолювати та перемогти Англію.

За своєю структурою і своїм світоглядом НВО тісно пов'язана з європейськими тоталітарними рухами".

Джерело: Оригінальний текст німецькою мовою міститься в Додатку № 11, у кн. Д. Ізраелі. Палестинська проблема в німецькій політиці з 1889 по 1946 рік. Університет Бар План, Рамат Ган, Ізраїль, 1974, с. 316-317.

Згідно ізраїльській пресі, яка опублікувала дюжину статей на цю тему, нацисти ні на мить не сприймали серйозно пропозиції Штерна, Шаміра і їхніх друзів.

Переговори перервалися коли в червні 1941 року війська союзників заарештували у бюро нацистської секретної служби в Дамаску Нафталі Лубенчика - емісара Штерна і Шаміра. Інші члени групи продовжували контактувати аж до арешту британською владою Іцхака Шаміра в грудні 1941 року "за тероризм і співробітництво з нацистським ворогом".

Таке минуле не перешкодило Іцхаку Шаміру стати прем'єр-міністром і бути й сьогодні вождем потужної "опозиції", який особливо завзято виступає за продовження окупації Цізіорданії. Незважаючи на їхнє внутрішнє суперництво, сіоністські вожді переслідують у дійсності одну й ту саму расистську мету: шляхом терору та  експропріації вигнати всіх корінних арабських жителів Палестини і залишитися її єдиними завойовниками та господарями.

Бен-Гуріон заявив: "Бегін, безсумнівно, людина гітлерівського типу. Це расист, що бажає знищити всіх арабів заради своєї мрії про об'єднання Ізраїлю і готовий використовувати всі засоби для досягнення цієї святої мети".

Джерело: Е. Хабар. Менахем Бегін - людина і легенда. Делле Бук, Нью-Йорк, 1979, с. 385.

Сам Бен-Гуріон ніколи не вірив у можливість співіснування з арабами. Чим менше арабів залишиться в межах майбутньої держави, тим краще. Він не говорив цього відкрито, але враження, що залишалося від його виступів і зауважень, було однозначним: великий наступ проти арабів повинний не тільки відбити їхні атаки, але й максимально зменшити відсоток арабського населення в Ізраїлі. "Його можна обвинувачувати в расизмі, але тоді треба було б розпочати процес над всім сіоністським рухом, що заснований на принципі чисто жидівської цілісності Палестини".

Джерело: Бар Зохар, цит. тв., с. 146.

На процесі Ейхмана в Єрусалимі генеральний прокурор Хаїм Коен закликав суддів: "Якщо це не збігається з вашою філософією, ви можете критикувати Кастнера... Але про яке співробітництво йдеться? У нашій сіоністській традиції завжди проводився відбір еліти для організації імміграції в Палестину... Кастнер не робив нічого іншого".

Джерело: Судовий протокол 124/53. Єрусалимський окружний суд.

Цей високопоставлений чиновник викладав, по суті, постійну доктрину сіоністського руху: метою був не порятунок жидів, а створення сильної жидівської держави.

2 травня 1948 року рабин Клауснер, уповноважений в справах "переміщених осіб", представив Американській Жидівській конференції звіт:

"Переконаний, що потрібно змушувати людей їхати в Палестину... Їм найвищою метою здається американський долар. Слово "сила" - девіз пропонованої програми... Сила вже допомогла нам зовсім недавно при евакуації жидів з Польщі і в історії Виходу.

Щоб втілити цю програму в життя, потрібно створювати "переміщеним особам" не комфортні умови, а максимальний дискомфорт. Крім того, жидів повинна переслідувати Хагана".

Джерело: Альфред Ліліенталь. Яка ціна Ізраїлю. Чикаго, 1953, с. 194-195.

Варіанти цих методів підбурювання та  примусу були різноманітні.

В 1940 році, щоб викликати обурення англійцями, які хотіли врятувати жидів від Гітлера, вивізши їх на острів Маврикій, сіоністські керівники організації Хагана (яку очолював Бен-Гуріон) не злякалися підірвати корабель із жидами, який причалив у порту Хайфа 25 грудня 1940 року, що спричинило смерть 252 жидів і англійського екіпажу.

Джерело: Д-р Герцль Розенбпюм, директор газети "Єдіот Ахронот", зробив це викриття а 1958 року. Виправдання цьому акту було дано в "Джуїш  Ньюслеттер", Нью-Йорк, листопад 1958 р.

Інший приклад — Ірак. Жидівська громада (110000 чоловік в 1948 році) глибоко вкоренилася в цій країні. Головний рабин Іраку Хедурі Сассун заявляв: "Жиди та  араби користуються однаковими правами та привілеями протягом тисячі років і не вважають себе роздільними елементами цієї нації".

Тоді, в 1950 році, почалися ізраїльські терористичні акції в Багдаді. Оскільки іракські жиди не поспішали записуватися до списків на імміграцію в Ізраїль, ізраїльські секретні служби, щоб переконати жидів, що вони перебувають у небезпеці, почали використовувати проти них бомби... Вибухом в синагозі Шем-Тов були вбиті троє і десятки поранені. Так почався вихід, названий "Операція Алі-Баба".

Джерела: "Хвалам хазе", 20 квітня та  1 червня 1966 р.; "Єдіот Ахронот", 8 листопада 1977 р.

Постійна із часів Теодора Герцля доктрина визначає жида не за приналежністю до релігії, а за приналежністю до раси.

Стаття 4б основного закону держави Ізраїль (яка не має конституції), що визначає "Закон про повернення" (№ 5710 від 1950 року), говорить: "Жидом вважається особа, що народилася від жидівської матері або звернена в юдаїзм" (расовий або конфесіональний критерій).

Джерело: Клейн. Жидівська держава. Вид. Дюно, Париж, с. 156.

В 1895 році Герцль писав німецькому кореспондентові Шпейделю: "Я розумію антисемітизм. Ми, жиди, залишилися, хоча й не з нашої вини, чужорідним тілом у різних націях".

Джерело: Т. Герцль. Щоденники, с. 9.

Через кілька сторінок він висловлюється ще ясніше: "Антисеміти стануть нашими самими надійними друзями, антисемітські країни — нашими союзниками" (там же, с. 19).

Мета була одна: зібрати жидів у всесвітньому гетто.

Факти підтвердили правоту Теодора Герцля.

Побожні жиди повторюють щодня: "На наступний рік — у Єрусалимі",  усвідомлюючи Єрусалим не як певну територію, а як символ союзу Бога з людьми, для здійснення якого потрібні особисті зусилля. Але "Повернення" здійснювалося під впливом погроз антисемітів і іноземних держав.

31 серпня 1949 року, звертаючись до групи американців, що відвідали Ізраїль, Бен-Гуріон заявив: "Хоча ми досягли нашої мети і створили Жидівську державу, ми тільки починаємо. Сьогодні в Ізраїлеві всього 900000 жидів, у той час як більшість жидівських народів ще перебуває за кордоном. Наше майбутнє завдання - зібрати всіх жидів в Ізраїлі".

Метою Бен-Гуріона було зібрати в Ізраїлі з 1951-го до 1961 року чотири мільйони жидів. Приїхало 800000. В 60-і роки імміграція не перевищувала 30000 на рік. В 1975-1976 роки еміграція з Ізраїлю перевищила імміграцію.

Тільки неабиякі переслідування, як у Румунії, дали деякий імпульс "Поверненню".

Навіть гітлерівські жорстокості не допомогли здійсненню мрії Бен-Гуріона.

З жидівських жертв нацизму, які знайшли притулок за кордоном у період з 1935-го по 1943 рік, лише 8,5% улаштувалися в Палестині. США обмежили прийом 182 тисячами (менше 7%), Англія - 67 тисячами (менше 2%). Незмірна більшість, 75%, знайшла притулок у Радянському Союзі.

Джерело: Інститут з жидівських справ у Нью-Йорку. Ці цифри наводяться в кн.: Крістофер Сайкес. Роздоріжжя на шляху в Ізраїль. Лондон, 1965 і Н. Вайншток. Сіонізм проти Ізраїлю, с. 146.

2. МІФ ПРО НЮРНБЕРЗЬКЕ ПРАВОСУДДЯ

 

"Цей трибунал є продовженням військових зусиль союзних націй".

Джерело: Роберт Джексон, генеральний прокурор США (засідання 26 липня 1946).

8 серпня 1945 року американські, англійські, французькі і радянські керівники зібралися в Лондоні, щоб організувати "переслідування та покарання головних військових злочинців європейських держав Вісі, створивши "Міжнародний військовий трибунал" (стаття 1а).

Ці злочини визначалися в главі II, стаття 6:

1) "Злочини проти миру", інкриміновані тим, хто відповідальний за розв'язання війни.

2) "Військові злочини" - порушення законів і звичаїв війни.

3) "Злочини проти людяності", тобто головним чином, проти цивільного населення.

Впровадження такої юрисдикції вже викликає ряд зауважень.

1. Це не був міжнародний трибунал, тому що в ньому були представлені тільки переможці, отже, розглядалися лише злочини, вчинені переможеними. Як справедливо визнав генеральний прокурор США Роберт Джексон, що головував на засіданні 26 липня 1946 року: "Союзники технічно усе ще перебувають у стані війни з Німеччиною... І як військовий трибунал цей трибунал є продовженням військових зусиль союзних націй".

2. Таким чином, йшлося про надзвичайний трибунал, створення якого являло собою останній акт війни і за своїй суттю виключало всяку відповідальність переможців, насамперед, за розв'язання війни. Свідомо виключалося всяке звернення до першопричини. У Нюрнберзі не ставилося питання про те, чи не сприяв Версальський договір з усіма його наслідками, такими як збільшення числа банкрутств і безробіття, приходу Гітлера до влади схвалене більшістю німецького народу? Наприклад, нав'язавши переможеній Німеччини в 1918 році (право сильного вже тоді вважалося єдиним законом) виплату як репарацій 132 мільярдів золотих марок, коли все національне багатство Німеччини оцінювалося в 260 мільярдів золотих марок? Німецька економіка була зруйнована, а німецький народ доведений до розпачу банкрутствами, знецінюванням грошей і, насамперед, безробіттям, що дозволило Гітлерові прийти до влади, давши йому в руки самі вагомі аргументи та  головне гасло: анулювання Версальського договору з усім його шлейфом убогості й приниження.

Кращий доказ - паралельність росту безробіття та  успіхів НСДАП на різних виборах:

1. З 1924 по 1930 рік:

Дати	Число отриманих голосів	%	Число місць	Число безробітних
4.05.1924 7.12.1924 20.05.1928	1918000 908000 810000	6,6 3 2,6	32 14 12	320711 281645 269443

 

2. З 1930 по 1933 рік:

Дати	Число отриманих голосів	%	Число місць	Число безробітних
14.04.1930 31.07.1932 6.11.1932 5.03.1933	6407000 13779000 11737000 17265800	18,3 37,3 33,1 43,7	107 230 196 288	1061570 5392258 5355428 5598855

 

Потім, коли Гітлер із своїми політичними союзниками отримав абсолютну більшість у Рейхстазі, допомога в переозброєнні надавалася йому в доларах, фунтах стерлінгів і франках. Не тільки центральна пропагандистська каса партії Гітлера підживлювалася німецьким банком Шрейдера, але й переозброєння значною мірою фінансувалася великими американськими, англійськими та французькими трестами.

Так, американський хімічний консорціум Дюпон де Немур і англійський трест Імпіріал Кеміклс Індастрі субсидіювали фірму ІГ Фарбен, з якою вони ділили світовий ринок пороху, а нью-йоркський банк Діллона субсидіював німецький сталевий трест Ферайнігте Штальверке. Морган і Рокфеллер субсидіювали інших. Таким чином, фунти стерлінгів і долари брали участь у змові, що привела Гітлера до влади.

У Франції сенатор Поль Лаффон зробив запит міністрові національної економіки щодо кількості залізної руди, експортованої до Німеччини починаючи з 1934 року, і одержав наступну відповідь:

"Кількість залізної руди (№ 204 Митного тарифу), експортованої до Німеччини в 1934, 1935, 1936 і 1937 роках показано в наведеній нижче таблиці:

Рік	Кількість (у метричних центнерах)
1934 1935 1936 1937	17060916  58616111  77931756  71329234

Джерело: Журнал «Офісьель де ля Репюблік Франсез»,26 березня 1938 року.

Але ні керівників концернів Дюпона де Немура, Діллона, Моргана, Рокфеллера, ні Франсуа де Ванделя не допитували в Нюрнберзі за "змову проти миру"[4].

 

***

Часто посилаються на прокльони Гітлера та головних нацистських вождів на адресу комуністів і жидів.

Наприклад, у главі XV другого тому "Майн кампф" Гітлер звертається до минулого - до газової війни, початої англійцями під час першої світової війни. Ця глава називається "Право на законну оборону".

"Якби на початку або в ході війни хоч раз 12-15 тисяч цих жидів, розбещувачів народів, піддали впливу отрутних газів, від яких сотні тисяч наших кращих німецьких трудівників різного походження і різних професій постраждали на фронті, жертва мільйонів людей не була б даремною. Навпаки, якби ми вчасно позбулися цих дванадцяти тисяч шахраїв, може бути, удалося б урятувати мільйон життів добрих і хоробрих німців, перед якими відкрилися б широкі перспективи".

У промові перед Рейхстагом 30 січня 1939 року він знову сказав:  "Якщо міжнародні жидівські фінансові кола в Європі та поза нею знову ввергнуть народи у світову війну, результатом буде не більшовизація земної кулі, що вінчатиме перемогу юдаїзму, а знищення жидівської раси в Європі... Епоха, коли нежидівські народи були беззахисні перед жидівською пропагандою, пройшла. Націонал-соціалістична Німеччина і фашистська Італія мають тепер установи, які дозволяють щораз, коли це необхідно, пояснити миру увесь підспідок питання, який багато хто інстинктивно усвідомлює, але не може науково пояснити.

Жиди можуть продовжувати свою кампанію цькування в деяких державах під прикриттям своєї монополії на пресу, кіно, радіопропаганду, театри, літературу - я пропущу це повз вуха. Однак, якщо цьому народу вдасться ще раз увергнути мільйони людей у зовсім безглуздий для них, але вигідний для жидів конфлікт, то позначиться ефективність роз'яснювальної роботи, що дозволила за кілька років в одній Німеччині повністю перемогти жидівство".

 Джерело: Міжнародний військовий трибунал, том XXXI, с. 65.

30 січня 1941 року Гітлер сказав про всіх європейських жидів, що вони "перестануть грати свою роль у випадку загальної війни". Пізніше, у промові 30 січня 1942 року він заявив, що війна приведе до "знищення жидівства в Європі".

Політичний заповіт Гітлера, опублікований Нюрнберзьким Міжнародним військовим трибуналом, рясніє подібними пасажами. У ньому буквально говориться наступне:

"Втім в мене немає ніяких сумнівів, що якщо ці міжнародні змовники з світу грошей і фінансів будуть поводитись з народами Європи як з пакетами акцій, за рахунками заплатить той народ, який насправді відповідальний за цей смертоносний конфлікт - жиди!

Нехай ніхто не сумнівається в тому, яка доля спіткає тих, через кого мільйони дітей арійських народів Європи повинні будуть померти від голоду, мільйони дорослих загинути, а сотні тисяч жінок і дітей згорять при бомбуваннях міст. Навіть якщо це буде зроблено більш гуманними засобами, винні зобов'язані будуть заплатити за свою провину".

Гітлер говорив про знищення "впливу", Гіммлер більш прямо - про знищення людей, наприклад, у промові перед офіцерами військово-морських сил у Веймарі 16 грудня 1943 року:

"Коли де-небудь я бував змушений віддавати в селі наказ про похід проти партизанів і жидівських комісарів, я систематично віддавав наказ убивати також дружин і дітей цих партизанів і комісарів".

Пізніше в промові перед генералами 5 травня 1944 року в Зонтхофені він додав: "У цьому конфлікті з Азією ми повинні забути про правила гри і звичаї минулих європейських воєн, хоча вони нам цінні і більше відповідають нашому менталітету".

На жаль, ця дикість не була надбанням тільки одного табору. 4 вересня 1940 року Гітлер заявив в "Спортпаласті":

"Якщо англійська авіація скине три або чотири тисячі кілограм бомб, то ми скинемо сто, сто п'ятдесят, двісті, триста, чотириста тисяч кілограм і більше за одну ніч".

Це було божевільним перебільшенням можливостей стратегічних бомбардувальників Люфтваффе, але показує, якого ступеня сягнула ненависть до інших народів в обох таборах.

У відповідь на це Кліфтон Фадіман, видавець щотижневого журналу "Нью-Йоркер" і ключова фігура "Райтерс Уор Борд", напівофіційного літературного агентства, вимагав в 1942 році від письменників "збуджувати пекучу ненависть до всіх німців, а не тільки до нацистських керівників". Коли це викликало заперечення, Фадіман продовжив: "Єдиний спосіб переконати німців це вбивати їх. Але й тоді, я думаю, вони не зрозуміють".

У квітні 1942 року вихваляючи книгу Де Саля "Підготувати завтра", він розвинув свою расистську концепцію: "Нинішня нацистська агресія не справа купки бандитів, а кінцеве вираження найглибших інстинктів німецького народу. Гітлер - це втілення сил, могутніших, чим він сам. Єресі, що він проповідує, 2000 років. Що це за єресь? Ні більше, ні менше, як бунт проти західної цивілізації, що почався з Армінія... Масштаби цієї війни постають тоді з найбільшою ясністю".

Він схвалював пропозицію Хемінгуея: "Єдиним остаточним рішенням буде стерилізація нацистів у хірургічному значенні слова".

Він висміював Дороті Томсон, що закликала розрізняти нацистів і інших німців.

І його думка не була єдиною. Після промови Гітлера в "Спортпаласті" лондонська "Дейлі Геральд" опублікувала статтю священика Уїппа, у якій говорилося: "Гаслом повинне бути їхнє винищення. Для цієї мети наша наука повинна зосередитися на відкритті нових, ще більш жахливих вибухових речовин. Проповідник Євангелія не повинен піддаватися подібним почуттям, але я відверто заявляю, що якби я міг, я стер би Німеччину з карти світу. Це диявольська раса, що була прокльоном Європи протягом століть".

На щастя, пролунали голоси протесту проти подібних перегинів в Англії, де народ, настільки ж високо культурний, як і німецький, не міг дозволити змішувати себе із кровожерливими керівниками та  проповідниками ненависті і смерті.

Із січня 1934 року сіоністський лідер Володимир Жаботинський проголошував у жидівській газеті "Наша мова":

"Наші жидівські інтереси вимагають остаточного знищення Німеччини. Німецький народ у цілому являє для нас небезпеку".

Черчілль зі свого боку довірчо сказав Полю Рейно 16 травня 1940 року:  
"Ми вморимо Німеччину голодом. Ми зруйнуємо її міста. Ми спалимо її врожай і її ліси".

Джерело: Поль Бодуем. "Дев'ять місяців в уряді". - "Табль Гаїв", 1948, с.57.

В 1942 році британський міністр лорд Вансіттарт, справжній апостол ненависті, виправдував жахи англійських бомбувань:

"Єдині гарні німці - мертві німці; нехай же бомби падають дощем!"

У липні 1944 року Уінстон Черчілль надіслав своєму начальникові генерального штабу генералові Гастінгсу Ісмею меморандум на чотирьох сторінках, у якому запропонував наступний проект:

"Я хотів би, щоб Ви самим серйозним чином помізкували над питанням про задушливі гази...

Безглуздо брати до уваги в цій справі мораль, у той час як увесь світ застосовував їх (задушливі гази) під час минулої війни, і ніяких протестів з боку моралістів або церкви не було. З іншого боку, у цю епоху бомбування відкритих міст вважалося забороненим; сьогодні увесь світ практикує його як саме собою зрозуміле явище. Мова йде просто про моду, порівнянну з еволюцією довжини спідниць у жінок... Я хотів би, щоб ви холоднокровно вивчили питання, у що обійдеться застосування задушливих газів... Не треба зв'язувати собі руки дурними принципами...

Ми могли б наповнити газами міста Руру та інші міста Німеччини, так що більшості їхнього населення була потрібна б постійна медична допомога... Може пройти кілька тижнів або навіть місяців, перш ніж я зажадаю від Вас наповнити Німеччину задушливими газами. Якщо ми це зробимо, то будемо діяти навпростець. Чекаючи цього я хотів би, щоб це питання було холоднокровно вивчене розумними людьми, а не групою сумовитих псалмоспівачів в уніформі, яких зустрічаєш там і сям".

Джерело: "Амерікен херітедж", серпень-вересень 1985.

Ні Черчілль, ні Сталін, ні Трумен не сиділи на лаві військових злочинців. Також не були притягнуті до відповідальності автори самих мерзенних закликів до злочинів. Назвемо лише два самих кричущих приклади. Заклик до "геноциду", цього разу в справжньому сенсі слова, був проголошений в 1942 році в книзі американського жида Теодора Кауфмана "Німеччина повинна загинути", головною тезою якої були: "Німці (будь то антинацисти, комуністи або навіть філосеміти[5]) не заслуговують на життя. Отже, після війни потрібно мобілізувати 20000 лікарів, щоб вони стерилізували по 25 німців або німкень на день, так щоб через три місяці не залишиться жодного німця, здатного до продовження роду, і через 60 років німецька раса повністю зникне".

Це було вдалою знахідкою для розпалювання антисемітизму. Гітлер наказав читати уривки із цієї книги на всіх радіостанціях.

Або так само "Заклик до Червоної армії", опублікований радянським письменником Іллею Еренбургом у жовтні 1944 року: "Вбивайте, вбивайте! Серед німців немає невинних, ні серед живих, ні серед тих, хто ще не народився. Виконуйте наказ товариша Сталіна - знищити фашистського звіра в його власній барлозі. Ґвалтуйте гордих німецьких жінок, нехай вони будуть вашою законною здобиччю. Вбивайте, доблесні солдати Червоної армії, і нехай ваш натиск буде незборимий" (цитується за книгою адмірала Деніца "Десять років і двадцять днів", с.343-344).

І цих авторів теж не було серед обвинувачуваних у Нюрнберзі, так само як і глав держав, які їм протегували.

Не було й відповідальних за бомбування англійцями та  американцями Дрездена, результатом якого були 200.000 жертв серед цивільного населення, притім без усякого інтересу з військової точки зору - радянська авіація не зачіпала ці цілі. Не було й Трумена, винного в атомному апокаліпсисі в Хіросімі і Нагасакі, результатом якого були 300.000 жертв серед цивільного населення, і теж без усякої військової необхідності, тому що питання про капітуляцію Японії було уже вирішене імператором.

Не було ані Берії, ані Сталіна, які переклали на німців убивство декількох тисяч польських офіцерів у Катині.

***

Процедурні методи виявляють ті ж принципи (чи, радше, ту ж відсутність принципів), що й вибір обвинувачуваних лише серед переможених.

Статус цього трибуналу визначався таким чином:

- Стаття 19. Трибунал не буде зв'язаний технічними правилами, що стосуються надання доказів. Він прийме та  буде застосовувати, наскільки можливо, прискорену, а не формалістичну процедуру та  прийме будь-який спосіб, який вважатиметься таким що має цінність для доказу.

- Стаття 21. Трибунал не буде вимагати, щоб були представлені докази фактів, відомих громадськості, а визнає їх доведеними. Він також вважає справжніми доказами документи і офіційні звіти урядів союзних країн.

Такий був юридичний монстр, рішення якого повинні бути канонізовані та  вважатися критеріями недоторканної історичної істини відповідно до закону Гайсо-Фабіуса від 2 травня 1990 року.

Цей текст включений до закону про свободу преси 1981 року, стаття 24 біс, що говорить: "Після статті 24 закону від 29 липня 1981 року про свободу преси, включається стаття 24 біс у наступній редакції:

Стаття 24 біс. Той, хто буде заперечувати існування злочинів проти людяності, зафіксованих французьким або міжнародним судом, буде покараний тюремним ув'язненням від одного місяця до одного року та  штрафом від 2000 до 300000 франків або тільки однією із цих двох кар".

Така процедура Нюрнберзького трибуналу викликала заперечення навіть в американських юристів найвищого рангу: у членів Верховного Суду.

Почнемо із судді Джексона, який був його головою. Англійський історик Девід Ірвінг, який  визнав, що раніше неправильно його оцінював, свідчить:

"Шановні юристи в усьому світі соромилися нюрнберзької процедури. Безсумнівно, суддя Роберт Джексон, американський голова з боку обвинувачення, відчував такі ж почуття. Це випливає з його особистого щоденника, який я читав.

Я мав привілей отримати доступ до "Спогадів" судді Джексона в Бібліотеці Конгресу. Незабаром після того, як президент Трумен доручив Робертові Джексону керувати американськими суддями на процесі в Нюрнберзі (у травні 1945 року), стало відомо про американські плани атомних бомбардувань. Це погано в'язалося із завданням, дорученим Джексону: переслідувати від імені націй інших за такі ж дії. Джексон усвідомлював, що США мають намір зробити ще більший злочин" (33.9392 і 9394).

Посилаючись на книгу Альфкуса Томаса Мейсона про Харлана Фіске Стоуна "Стовп закону" (Харлан Фіск Стоун був головним суддею Верховного Суду США), адвокат Крісті цитував сторінку 715 цієї книги: лист Стоуна директорові журналу "Форчун", у якому не тільки дезавуюється подібна процедура, але говориться навіть, що мова йде про "лінчування на вищому рівні" (5.995-996), с.716.

Суддя Веннерстрем, член Верховного суду США, голова одного із трибуналів (23.5915/5916), був настільки обурений цією процедурою, що відмовився від призначення і повернувся до Америки, де він висловив свої заперечення через газету "Чикаго трибюн": 60% осіб, що керували процесом, були жиди, перекладачі також.

"Що стосується головних обвинувачуваних, Хесса, Штрейхера, Поля (Höss, Streicher, Pohl), то їх катували" (23.5919).

Оскільки за статутом Нюрнберзького суду як докази приймалися будь-які заяви союзників, радянський звіт про Катинь, що обвинувачував німців в убивстві 11000 польських офіцерів, був прийнятий переможцями як справжній і беззаперечний доказ 8 серпня 1945 року.

Джерело: документ СРСР 54 у томі 39 Міжнародного військового трибуналу (с.290.32).

Радянський генеральний прокурор Руденко міг би сказати, що відповідно до статті 21 Статуту Нюрнберзького трибуналу цей звіт "не може бути оскаржений" (XV, с.300).

...13 квітня 1990 року міжнародна преса повідомила, що злочин у Катині зробили Берія і радянська влада. Професор Навілль із Женевського Університету зробив ексгумацію трупів і виявив у їхніх кишенях документи 1940 року, які показують, що страта була зроблена саме тоді, коли німецьких військ у Смоленську ще не було.

***

Щоб дотримуватися нашої теми "Основні міфи держави Ізраїль", ми більш уважно дослідимо одну з тих антиістин, які й зараз, через півстоліття, спричиняють найбільше спустошень у сучасному світі, а не тільки на Близькому Сході: "міф про 6 мільйонів знищених жидів" став догмою, яка виправдує і освячує (для чого й уживається саме слово "Голокост") будь-які дії держави Ізраїль у Палестині, на всьому Близькому Сході, в США, а з їхньою допомогою - у всій світовій політиці, ставлячи Ізраїль вище всіх міжнародних законів.

Нюрнберзький трибунал додав офіційний характер цій цифрі, що не перестає з тих пір бути основою для маніпуляцій громадською думкою в пресі, у літературі та  кіно, навіть у шкільних підручниках.

Але ця цифра спирається лише на два свідчення, Хеттля і  Вісліцені. От що заявив Хеттль:

"У квітні 1944 року - сказав суддям у Нюрнберзі обер-штурмбанфюрер д-р Вільгельм Хеттль, помічник начальника бюро секції IV центральної служби безпеки Рейха, - оберштурмбанфюрер СС Адольф Ейхман, якого я знав з 1938 року, розмовляв із мною в моїй квартирі в Будапешті... Він знав, що союзники вважають його військовим злочинцем, тому що у нього на совісті тисячі жидівських життів. Я запитав у нього, скільки, і він відповів мені, що, хоча це число є великою таємницею, він мені його скаже, тому що за відомостями, якими він володіє, можна зробити наступний висновок: у різних таборах знищення були вбиті близько 4 мільйонів жидів, і ще два мільйони знайшли смерть у інший спосіб".

Джерело: Нюрнберзький процес, том IV, с.654.

А от що сказав другий: "Він [Ейхман] казав, що буде стрибати та  сміятися в могилі, тому що думка про те, що в нього на совісті п'ять мільйонів чоловік, буде для нього джерелом незвичайного задоволення" (там же).

Про цих два свідчення сам пан  Поляков (найактивніший прихильник теорії Голокосту – ред.) говорить:

"Можуть заперечити, що цифру, підкріплену настільки недосконалим чином, варто вважати підозрілою".

Джерело: "Журнал історії другої світової війни", жовтень 1956.

Нью-йоркська жидівська газета "Дер Ауфбау" від 30 червня 1965 року відзначає, що до цієї дати 3.375.000 чоловік висунули вимоги відшкодування шкоди, завданої за часів панування Гітлера.

Додамо, що головне "свідчення", найповніше і найточніше, належить Хеттлю, агентові Інтеллідженс Сервіс.

Джерело: англійський журнал "Уікенд" від 25 січня 1961 року. На його обкладинці - портрет Хеттля з підписом: "Історія шпигуна, дивніша за вигадку: шефом цього друга нацистських ватажків була людина із британських секретних служб".

Підсумовуючи заперечення великих юристів з Верховного суду США і багатьох інших проти юридичних аномалій "Нюрнберзького трибуналу", ми дамо лише кілька прикладів порушення постійних правил процедури будь-якого справжнього процесу.

1)  Установлення та  перевірка дійсності текстів.

2)  Аналіз цінності свідчень і умов, за яких вони були отримані.

3)  Наукове дослідження знаряддя злочину з метою встановити спосіб і результати його дії.

 

А) Тексти

Основні тексти, визначальні з погляду на те, яким могло бути остаточне вирішення, - це, насамперед, накази про знищення, приписувані вищим керівникам Гітлерові, Герінгові, Гейдріху, Гіммлеру, та  директиви щодо їх виконання.

Почнемо з директиви Гітлера про "знищення".

Незважаючи на всі зусилля теоретиків "геноциду" і "Голокосту", не вдалося знайти жодних їх слідів. Пані Ольга Втомсер-Міго писала в 1968 році:

"Мало того, що не існує розпорядження, яке чітко наказує знищення газом в Освенцімі, немає й наказу про його припинення в листопаді 1944 року". Вона уточнює: "Ні на Нюрнберзькому процесі, ні на місцевих процесах, ні на процесі Хесса в Кракові, Ейхмана в Ізраїлі, ні на процесі комендантів концтаборів, ні з листопада 1963 до серпня 1965 на процесі у Франкфурті (другий процес з Освенціму) не з'явився знаменитий наказ від 22 листопада 1944 року, підписаний Гіммлером, про припинення знищення жидів газом - наказ покласти край "остаточному вирішенню".

Джерело: Ольга Втомсер-Міго. «Система нацистських концтаборів», P.U.F. 1968, 544 і с.13.

Д-р Кубови з тель-авівського Центру документації визнав в 1960 році: "Немає жодного документа, підписаного Гітлером, Гіммлером або Гейдріхом, у якому говорилося б про знищення жидів... Слова "знищення" немає в листі Герінга Гейдріху, щодо остаточного вирішення жидівського питання".

Джерело: Люсі Давидович. Війна проти жидів. 1975, с. 121.

Після колоквіуму, проведеного в Сорбонні в лютому 1982 року з метою спростування критичних робіт "ревізіоністів", Раймон Арон і Франсуа Фюре змушені були заявити в ході подальшої прес-конференції: "Незважаючи на самі ретельні пошуки не вдалося знайти наказ Гітлера про винищування жидів".

У 1981 році У.Лакер визнав: "Досі не знайдений письмовий наказ Гітлера про знищення європейської громади і  цілком ймовірно, такий наказ ніколи не віддавався".

Джерело: Уолтер Лакер. Жахлива таємниця. Франкфурт-на-Майні, Берлін, Відень, 1981, с. 190.

Незважаючи на все це, найшлися інші історики, які з ініціативи Відаль-Наке та  Леона Полякова підписали наступну Декларацію:

"Не треба ставити запитання, як було можливе технічно таке масове знищення. Воно було можливе технічно, тому що воно мало місце. Така обов'язкова вихідна точка будь-якого історичного дослідження на цю тему. Потрібно просто закликати до однієї істини: немає й не може бути дебатів про існування газових камер".

 

- Не треба ставити запитання...

- Обов'язкова вихідна точка...

- Не може бути дебатів...

Три заборони, три табу, три остаточних межі для досліджень.

Цей текст являє собою дійсно "історичну" віху в історії історичної науки: "факт", який потрібно встановити, ставиться вище за всякі дослідження і всяку критику - як абсолютна та  недоторканна істина, що виключає за допомогою трьох категоричних заборон будь-які дослідження та будь-яку критику того, що єдиний раз, наступного дня після перемоги, було оголошено переможцями.

Однак історія, якщо вона хоче, щоб її поважали як науку, повинна перебувати в стані безперервного пошуку і ставити під сумнів навіть те, що, здавалося б, установлено остаточно, як постулат Евкліда або закони Ньютона.

Ось показовий приклад.

"Освенцімський міжнародний комітет мав намір у листопаді 1990 року замінити меморіальну дошку в Освенцімі, на якій була зазначена цифра "4 мільйони померлих" іншою із згадуванням "більше мільйона померлих". Д-р Моріс Гольдштейн, голова комітету, чинив цьому опір".

Джерело: брюссельська газета "Ле Суар", 19-20 жовтня 1991 р., с. 16.

У дійсності д-р Гольдштейн жодним чином не заперечував необхідність зміни старої дошки, втім він жадав, щоб на новій дошці не було цифр, адже знав, що, ймовірно, незабаром неминучий новий перегляд нинішньої цифри у бік зниження.

На дошці у вході до концтабору Біркенау до 1994 року був напис: "Тут з 1940 по 1945 рік чотири мільйони чоловіків, жінок і дітей замучені і вбиті гітлерівськими вбивцями".

Завдяки сприянню Міжнародного комітету при державному музеї в Освенцімі, який складається з 26 членів всіх національностей і очолюється істориком Владиславом Бартошевським, текст був змінений у напрямку, менш відлученому від істини:

"Нехай це місце, де нацисти вбили півтора мільйона чоловіків, жінок і дітей, здебільшого жидів з різних країн Європи, завжди буде для людства криком відчаю і застереження".

Джерело: стаття Люка Розенцвейга, "Ле Монд", 27 січня 1995.

Цей приклад показує, що історія для запобігання інтелектуальному тероризму проповідників ненависті, вимагає безперервної "ревізії". Або вона "ревізіоністка", або -замаскована пропаганда.

Повернемося ж до історії у власному розумінні слова, критичної, "ревізіоністської" - тобто заснованої на аналізі текстів, перевірці свідчень і експертизі знарядь злочину.

Ось що говорилося про жидів у пункті 4 програми НСДАП:  "Німецьке громадянство можуть мати лише ті, хто є громадянами в повному розумінні слова. Громадянами ж у повному розумінні слова є особи німецької крові без будь-якої дискримінації за релігійною ознакою. Таким чином, жоден жид не може бути повноцінним громадянином".

"Штаатсбюргер" позначало просто громадянина, а "Фольксгеноссе" - повноцінного громадянина як члена однорідної спільноти.

Дивимося далі в пункті 5: "Той, хто не має німецького громадянства, може жити в Німеччині лише в якості гостя, і на нього поширюється чинне законодавство щодо  перебування іноземців".

Далі в пункті 7 забороняється перебування в Рейху при деяких умовах тих, хто не має німецького громадянства; пункт 8 вимагає припинення всякої нової імміграції не-німців і негайної висилки не-німців, котрі прибули в Німеччину після 2 серпня 1914 року.

Останній пункт був явно спрямований проти східних жидів, які у великих кількостях іммігрували до Німеччини під час і після Першої світової війни. Пункт 23 також стосувався цієї проблеми: він вимагав, щоб жиди не мали права працювати в пресі, а пункт 24 говорив, що партія бореться проти "жидівського матеріалістичного духу".

 

Накази Гітлера про винищування жидів

У першому виданні своєї книги "Знищення європейських жидів" в 1961 році Рауль Хілберг писав, що Гітлер віддав два накази про знищення, один навесні 1941 року, напередодні вторгнення до Росії, інший кілька місяців по тому.

Але в 1985 році "у другому, виправленому виданні всі посилання на накази або рішення Гітлера, щодо "остаточного вирішення" систематично прибрані".

Джерело: "Хілберг у новому виданні". Щорічник Симона Візенталя, т.3; 1986, с.294.

У виданні 1961 року на сторінці 171 говорилося: "Із чого почався етап, що означав смерть? По суті, із двох рішень Гітлера. Один наказ був відданий навесні 1941 року".

Як були сформульовані ці накази?

Хілберг: "За словами генерала Йодля, що складав цитований мною мною документ, формулювання була наступним: Адольф Гітлер сказав, що він хотів би, щоб жиди - більшовицькі комісари були ліквідовані. Це перший пункт... Такий був зміст наказу, відданого генералом Йодлем" (4-82).

Хілберг: "Наказ був усним".

Отже: Хілберг сказав, що генерал Йодль сказав, що Гітлер сказав!..

Із часу своїх перших антисемітських діатріб, а також в "Майн Кампф" Гітлер не раз заявляв про своє бажання вигнати жидів з Німеччини. Ми будемо брати тільки німецькі тексти, у яких уживається зворот "остаточне вирішення", щоб дати йому точне визначення.

24 червня 1940 року після перемоги над Францією Гейдріх згадує в листі до міністра закордонних справ Ріббентропа про "остаточне територіальне вирішення".

Джерело: Герапьд Флеммінг. Гітлер і остаточне вирішення. Вісбаден-Мюнхен, 1982, с.56.

Мова йшла про створення поза Європою жидівської "резервації" і Ріббентроп запропонував тоді "Мадагаскарський проект".

У липні 1940 року уповноважений з жидівських справ Франц Радемахер резюмував цю директиву в такий спосіб: "Всіх жидів - геть із Європи!"

Джерело: Жозеф Білліг. Остаточне вирішення жидівського питання, Париж, 1977, с.58.

Це територіальне остаточне вирішення відповідало новій ситуації: Німеччина панувала тепер у Європі і недостатньо було вигнати жидів з однієї Німеччини.

Відповідальний за цей проект "остаточного вирішення" шляхом депортації всіх жидів з Європи на Мадагаскар Радемахер відзначав, що на його здійснення знадобиться чотири роки, а в розділі "Фінансування" вказував "Реалізація запропонованого остаточного вирішення потребує значних коштів".

Джерело: NG2586.

Лист Герінга Гейдріху від 31 липня 1941

Гейдріх запитував в Герінга: "В 1939 році ви наказали мені вжити заходів щодо жидівського питання. Чи повинен я тепер поширити завдання, що ви мені тоді доручили, на нові території, завойовані нами в Росії?"

І тут також ані слова про вбивство жидів. Йдеться лише про їх географічне переміщення з урахуванням нових умов (33.93739374).

Таким чином, "остаточне вирішення" зводилося лише до очищення Європи від жидів шляхом їхньої висилки до тих пір, поки війна (у якій передбачалося перемогти) не дозволить зібрати їх усіх в одному гетто поза Європою (першим варіантом був Мадагаскарський проект).

Гіпотеза про закодовану та  таємну мову безпідставна, тому що інші злочини засвідчені чіткими документами: евтаназія, накази вбивати британських командос, лінчувати американських льотчиків, винищити чоловіче населення Сталінграда після його окупації. "Щодо всіх цих злочинів існують документи. Лише в одному випадку немає нічого, ні оригіналів, ні копій" (33.9375-9376).

Від себе додамо, що немає також директив або наказів, необхідних для виконання більш загальних директив.

"У січні 1942 року Рейнхард Гейдріх, шеф гестапо, поінформував берлінських керівників, що фюрер вирішив евакуювати всіх жидів на східні території, замінивши цим раніше намічену депортацію за море" (34-9544).

У записці, що циркулювала в березні 1942 року в бюро Гейдріха, чиновників інформували про те, що європейські жиди повинні бути сконцентровані на Сході "чекаючи того часу, коли після війни їх можна буде вислати на більше віддалену територію, начебто Мадагаскару, щоб створити там для них національний осередок" (34-9545-9546).

Поляков відзначає: "До того, як він був відставлений, Мадагаскарський план іноді фігурував у німецьких керівників під ім'ям "остаточного вирішення жидівського питання".

Джерело: Поляков. Ієрусалимський процес, Париж, 1963, с. 152.

Щоб будь-якою ціною зберегти тезу про фізичне знищення, застосовується виверт: "Остаточне вирішення жидівського питання було однією з умовних фраз, що позначали гітлерівський план знищення європейських жидів".

Джерело: Герапьд Рейтлінгер. Остаточне вирішення, с. 19.

Але немає аніякого обґрунтування цієї гіпотези про кодовану мову, і це дозволяє говорити про будь-який документ що завгодно. От два приклади. Перший - лист Герінга від 31 липня 1941 року (тобто через місяць після процитованого вище листа Гейдріха значення слів раптом змінилося!).

Цим листом Герінг доповнює свої директиви Гейдріху: "У порядку доповнення до завдання, що була поставлене перед вами наказом від 24 січня 1939 року забезпечити з урахуванням обставин найбільш вигідне рішення жидівського питання шляхом еміграції та  евакуації, я доручаю Вам даним листом зробити всі необхідні приготування до загального вирішення жидівського питання в зоні німецького впливу в Європі... Я доручаю вам швидко представити загальний проект із переліком організаційних мір і конкретних і матеріальних передумов для реалізації того остаточного вирішення жидівського питання, на яке ми сподіваємося".

Джерело: Хілберг (цит. тв.) 2-е видання, с.401 (NG2586-EPS710).

Показово, що цитуючи цей документ (на сторінці 108 своєї книги) Рейтлінгер  відтинає початок, який стосується еміграції та  евакуації, тоді як цей лист пропонував нове розширення заходів щодо евакуації, прийнятих "з урахуванням обставин" у той час (у січні 1939 року), коли Гітлер ще не володів ні Польщею, ні Францією, тоді як у липні 1941 року він володів всією Європою.

Однак значення тексту Герінга цілком зрозуміле з першого абзацу: політика еміграції або евакуації жидів, що практикувалася дотепер у Німеччині, повинна відтепер, з урахуванням нових завоювань, поширюватися на всі зони Європи, що перебувають під німецьким пануванням. "Загальне вирішення" враховувало нову ситуацію. Воно могло стати "остаточним рішенням" тільки після закінчення війни, коли, у випадку повної перемоги в Європі, включаючи Росію, остаточна евакуація в Африку або ще куди-небудь дозволила б досягти постійної мети Гітлера - "очистити Європу від жидів".

Отже, директива Герінга Гейдріху, якщо не інтерпретувати її відповідно до упередженої схеми, усього лише зужитковувала до Європи те, що доти могло застосовуватися тільки в Німеччині. Мета, безсумнівно, нелюдська та  злочинна, але вона ні на один момент не припускала ідеї "знищення", що у Нюрнберзі їй приписував прокурор Роберт Кемпнер, заявляючи: "Цими рядками Гейдріх і його співробітники отримали офіційне доручення на легальне вбивство (жидів)".

Герінг заявив протест проти англійського перекладу німецьких слів "загальне вирішення" як "остаточне вирішення". Прокурор Джексон змушений був визнати фальсифікацію та  відновити істинний вираз.

Джерело: Міжнародний військовий трибунал, IX. 575.

24 червня 1940 року Гейдріх проінформував Ріббентропа про своє бажання здійснити як можна швидше "остаточне вирішення". Він писав:

"Глобальна проблема, поставлена нинішньою присутністю 3¹/₄ мільйонів жидів на територіях, що перебувають сьогодні під німецьким суверенітетом, не може бути вирішена шляхом еміграції: відтепер стає необхідним територіальне остаточне вирішення".

Джерело: Виправдувальний документ № 464 процесу Ейхмана в Єрусалимі.

У той же час Гіммлер послав Гітлерові доповідну записку, що закінчувалася так: "Я сподіваюся побачити жидівське питання остаточно врегульованим завдяки еміграції всіх жидів до Африки або до колонії".

Джерело: "Фиртельяресхефте", 1957,197.

Гітлер приєднався до цієї думки тому що 10 лютого 1942 начальник 3-го відділу  німецького міністерства закордонних справ Радемахер писав в офіційному листі:

"Тим часом війна проти Радянського Союзу дозволила нам мати у своєму розпорядженні нові території для остаточного вирішення. Внаслідок цього фюрер вирішив переселити жидів не на Мадагаскар, а на Схід. Таким чином, немає більше необхідності вбачати Мадагаскар для остаточного вирішення".

Джерело: Документ NG3933 процесу Вільгельмштрассе, цитується Рейтлінгером у його книзі "Остаточне вирішення", с.79, де він знову надає інтерпретацію в сенсі "фікції" або "камуфляжу" без найменшого обґрунтування.

Оригінальним вираженням було "загальне вирішення жидівського питання", тобто таке, після якого до цього питання не потрібно буде більше вертатися. Але Герінг, що вжив його вперше в першому абзаці листа від 31 липня 1941 року, даючи Гейдріху вказівку підготувати це рішення (P.S.710 Т.XXVI, с.265), повторив його й в останньому абзаці. Саме це вираження головним чином і вживалося, але в тім же самому сенсі, а не в сенсі ліквідації проблеми шляхом ліквідації тих, через кого ця проблема виникає. Після того, як сам Герінг у Нюрнберзі 20 березня 1946 року зловив за руку тенденційних перекладачів, суддя Джексон змушений був з ним погодитися (том1Х, с.552). Але про цей інцидент, що руйнував всю теорію, преса не промовила ні слова.

Другий приклад такої довільної зміни змісту слів для виправдання тези - конференція у  Великому Ванзеї, що відбулася в Берліні 20 січня 1942 року.

На початку цієї конференції Гейдріх повідомив, що він тільки що призначений "на посаду відповідального за підготовку остаточного вирішення жидівського питання в Європі... Відтепер він буде відповідати за всю сукупність мер, необхідних для остаточного вирішення жидівського питання без урахування географічних кордонів" (підкреслено мною - Роже Ґароді).

Гейдріх підвів далі підсумки антижидівської політики, що проводилася до тієї пори:

а) Витиснення жидів з життєво важливих для німецького народу сфер.

б) Витиснення жидів з життєвого простору німецького народу.

Зважаючи на блискавичне просування німецької армії на Східному фронті (у СРСР) Гейдріх продовжив з врахуванням цієї нової ситуації: "З попереднього дозволу фюрера еміграція поступається місцем іншому можливому рішенню: евакуації жидів на Схід" (підкреслено мною - Роже Ґароді).

 "Не можна розглядати ці акції інакше як паліативи, але вже накопичений у цій галузі практичний досвід має важливе значення для майбутнього остаточного вирішення жидівського питання" (Джерело: N.G.2586G).

Це остаточне вирішення могло бути здійснене лише після війни та  пошуки його завжди велися в одному напрямку: вигнання всіх жидів з Європи. Гітлер ясно сказав послові в Парижі Абецу, що має намір "евакуювати всіх жидів з Європи після війни".

Джерело: "Документи по німецькій зовнішній політиці" 1918-45, Серія Д, том X, с.484.

З тексту Ванзейської конференції (20 січня 1942):

"У ході остаточного вирішення жиди будуть спрямовані на Схід для використання їхньої праці. Жінки будуть відділені від чоловіків. Жиди, здатні працювати, будуть спрямовані великими колонами в райони, де здійснюються великомасштабні роботи, на будівництво доріг і внаслідок цього, безсумнівно, велике число загине в результаті природного відбору.

Ті, що зрештою залишаться, безсумнівно, будуть являти собою найдужчий елемент, заслуговують відповідного поводження, тому що вони є результатом природного відбору і їхнє звільнення повинне розглядатися як поява зародку нового жидівського руху (як показує історичний досвід)" (133133).

Ірвінг: "Я читав звіти про процес Вільгельмштрассе, другого після Нюрнберзького. Потім була ще дюжина інших. Жоден з них не дав свідчень, що на Ванзейскій конференції обговорювалася ліквідація жидів" (33.9372-9373).

Ванзейський протокол - це звіт про конференцію, що відбулася 20 січня 1942 року і у якій взяли участь державні секретарі, адміністративно зацікавлені у вирішенні жидівського питання, і начальники служб, яким було доручене виконання. Йдеться про текст, у якому немає ні слова ні про газові камери, ні про винищування, а тільки про депортацію жидів на Схід Європи.

Цей звіт має, крім того, всі характерні риси апокрифу, якщо розглянути фотокопію, опубліковану в книзі Роберта Кемпнера "Ейхман та спільники". (Ойропа Фер-Лаг,1961, с.132 і наступні): ні печатки, ні дати, ні підпису, шрифт звичайної друкарської машинки для друку на папері зменшеного формату і т.д.

У будь-якому випадку, у ньому нічого немає про газові камери.

У французькому перекладі, наприклад, слова "витиснення жидів з життєвого простору німецького народу" переведене як "усунення жидів" з коментарем, що слово "усунення" означає "знищення"; тоді як насправді мова йде про "витиснення жидів". Той же фокус був пророблений в англійському та  російському перекладах.

Однак, для того, щоб виразити свою рішучість витиснути жидів звідтіля, що вони називали своїм життєвим простором, німці більш охоче використовували інші олова, що мають той же зміст, такі як "Аусшаль-Тунг" (виключення, усунення) або частіше "Аусроттунг" (викорінювання). Останнє слово перекладають як "винищування", але по-німецькому "винищування" - "Ферніхтунг". Приклад: у своїй мові в Познані перед обергруппенфюрерами (генералами СС) 4 жовтня 1943 року Гіммлер сказав: "Я маю тепер на увазі евакуацію жидів, викорінювання жидівського народу... Жидівський народ буде викоренений... і т.д." Уточнюючи свою думку в наступній фразі, він ужив слово "Аусшальтунг" (P.S.1919.T.XXIX, с.145). Інакше кажучи: "Я думаю тепер про евакуацію жидів, про викорінювання жидівського народу й т.д." Але в "Досьє Ейхмана" Білліг перекладає: "Під евакуацією жидів я маю на думці винищування жидівського народу" (с.55) і "евакуація жидів, тобто, винищування" (с.47).

Інший приклад. У запису від 16 грудня 1941 року про свою бесіду з Гітлером (P.S.1517 T.XXVII, c.270) Розенберг використовує вираз "Аусроттунг дес Юдентумс". На засіданні 17 квітня 1946 року американський адвокат Додд переклав "винищування жидів" (том XI, с.562). Розенберг протестував, але дарма. Втім, в промовах нацистів часто зустрічалося зворот "Аусроттунг дес Крістентумс", який щоразу перекладають як "викорінювання християнства з німецької культури" (див. «Журнал з історії Другої світової війни», 1 жовтня 1956, с.62). І тільки коли мова йде про юдаїзм (Юдентум) або жидівський народ (дас юдіше Фольк), слово "Аусроттунг" перекладається як "знищення" і до того ж стосовно до людей – в той час як насправді йдеться про сутності.

Ванзейська конференція 20 січня 1942 року, на якій, як стверджують уже більше тридцяти років, нібито було ухвалене рішення про "знищення" європейських жидів, починаючи з 1984 року зникла з опусів навіть самих завзятих ворогів "ревізіоністів". У цьому пункті навіть їм довелося "ревізувати" свою історію: на Конгресі в Штутгарті в травні 1984 року ця "інтерпретація" була виведена із уживання.

Джерело: Еберхард Яккель і Юргем Ровер. "Вбивство жидів під час другої світової війни" DVA, 1985, с. 67.

В 1992 році Ієгуда Бауер назвав у газеті "Канадиєн Джуїш  Ньюс" від 30 січня цю інтерпретацію Ванзейської конференції "глупою".

Врешті-решт, фармацевт Клод Прессак, який був зовсім недавно рупором ортодоксальних істориків-антиревізіоністів підтвердив цей новий перегляд ортодоксії. Він пише на с.35 своєї книги "Крематорії Освенціму" (вид. CNRS, 1993):

"20 січня в Берліні відбулася Ванзейська конференція. Хоча передбачалася акція "витиснення" жидів на Схід із згадуванням про "природний" відбір в процесі праці, ніхто тоді не говорив про промислову ліквідацію. У наступні дні та  тижні не було ані дзвінка, ані телеграми, ані листа в будівельне управління Освенціма з приводу установок, призначених для цієї мети". Навіть у своїй підсумковій хронології він указує поруч із датою 20 січня 1942 року: "Ванзейська конференція щодо витиснення жидів на Схід" (с.114). Таким чином, замість "знищення" мова вже йде про "витиснення".

Також примітно, що у всій цій книзі, що має на меті "довести" тезу про знищення, не згадується більше документ, який після Ванзейських протоколів вважається самим важливим: лист Герінга Гейдріху від 31 липня 1941 року, у якому, як стверджували, "остаточне вирішення" означало "знищення", а не депортацію за межі Європи.

Під час процесу Цюнделя в Торонто в 1988 році виникла також суперечка про роль "айнзацкоманд", свого роду добровольчих загонів, яким гітлерівське верховне командування доручало знищення партизанів, які після блискавичного німецького наступу на Москву в 1941 році діяли в тилу німецьких військ, знищували склади та  лінії зв'язку, щоб відрізати німецьку армію від її тилових баз. Цей опір було настільки ефективним, що Гітлер віддав айнзацкомандам наказ безжалісно знищувати партизанських командирів і політичних комісарів. Серед цих комісарів було багато жидів. Вони відігравали важливу роль і сміло йшли назустріч смерті.

На процесі в Торонто багато говорилося про участь цих жидів в опорі гітлеризму. Адвокат Цюнделя Крісті попросив історика Хілберга уточнити зміст нацистських наказів на цей предмет.

Крісті: Наказ, відданий айнзатцкомандам, зобов’язував: "Знищувати жидів - більшовицьких комісарів". А Ви перекладаєте: "Знищувати жидівський народ і жидівських комісарів". Так або не так?

Хілберг: Саме так.

Крісті: Таким чином, як Ви самі визнаєте, йшлося не про знищення  жидів, а жидобільшовицьких політичних комісарів.

Хілберг: Гіммлер одержав наказ "вирішити проблему" (4-839).

Крісті: Мова йшла про проблему жидобільшовицьких комісарів. Це не означало: жидівську проблему. Адже йшла війна між комунізмом і нацизмом, чи не так?

Хілберг: Так, і політичні комісари, душа системи, підлягали розстрілу.

Крісті: Це не означало вбивства всіх жидів, які там перебували. Адже Гітлер вважав, що більшовизм - жидівського походження, і всі комісари - жиди?

Хілберг: Це була пропаганда. Але такий був намір із самого початку, з 22 червня 1941 року.

Крісті: Таким чином, для Вас мова йде про предмет віри?

Хілберг: Ні, це не предмет віри, це - впевненість.

Крісті: Чи можете Ви мені показати другий наказ Гітлера?

Хілберг: Я сказав, що була вирішальна директива Гітлера, викладена Герінгом у листі Гейдріху 31 липня 1941... Цей текст готував Ванзейську конференцію.

Крісті: Це був наказ або лист Гітлера?

Хілберг: Ні.

Крісті: Ви написали у Вашій книзі: "Гітлер віддав другий наказ". Чи так ні?

Хілберг: Саме так.

Крісті (вертається до значення слова "переселення" на Схід): "Чи означало це наказ знищити всіх жидів?" (4-855).

Хілберг: "Переселення" було синонімом депортації жидів до таборів смерті.

Крісті: Хіба не було плану депортації жидів на Мадагаскар?

 

***

Англійський історик Девід  Ірвінг дав на процесі в Торонто інформацію про "остаточне вирішення", почерпнуту із джерел:

"Остаточне вирішення жидівського питання полягало в депортації жидів на різні території. Одним з варіантів був Мадагаскар, насамперед, після поразки Франції, але міць британського, а потім і американського флотів унеможливила реалізацію цього проекту.

Єдиний документ, який я маю, це запис телефонної розмови статс-секретаря Ламмерса з фюрером навесні 1942 року. Фюрер відповів Ламмерсу, що остаточне вирішення можливо тільки після закінчення війни.

Генріх Гіммлер писав гауляйтерам, що Гітлер дав йому наказ поетапно очистити Європу від жидів, із Заходу до Сходу. Це явно був наказ про депортацію (33.9351-9352).

Але не було ніякого наказу про знищення жидів. Такого наказу немає в жодному архіві у світі, включаючи жидівські архіви, які співпрацювали зі мною. Я повинен також підкреслити, що в британських архівах, де ми розшифрували німецькі коди частин СС, що діяли на східному фронті, навіть за допомогою англійських машин для розшифровки кодів нам не вдалося розшифрувати жоден код, яким Гітлер віддавав би наказ знищувати жидів" (33-9376).

Це могли зробити тільки історики, котрі нібито вміють читати між рядків і при перекладі дають волю своєму обуренню.

***

Адвокат Крісті процитував сторінку 651 книги Хілберга, на якій написане: "У листопаді 1944 року Гіммлер вирішив, що із різних політичних причин жидівське питання можна вважати вирішеним і 25 листопада віддав наказ про демонтаж всіх установок для вбивства людей".

Джерело: свідчення Курта Бехера, 8 березня 1946. P.S.3762.

Хілберг визнав, що не було такого наказу Гіммлера. (4.861-864). "Бехер у своєму свідченні, імовірно, відтворював його по пам'яті, так що немає потреби використовувати в точності слова, ужиті Гіммлером" (4.867).

Знову: Хілберг сказав, що Бехер сказав, що Гіммлер сказав...

У результаті довгих історичних досліджень, проведених ученими різного походження під тиском критики ревізіоністів, директор Інституту сучасної історії Національного центру наукових досліджень пан Франсуа Бедаріда підбив підсумок цих робіт з "Оцінки числа жертв Освенціму": «Колективна пам'ять тримається за цифру 4 мільйони - ту, котра на підставі радянського звіту фігурувала дотепер в Освенцімі на пам'ятнику жертвам нацизму, однак у Єрусалимі музей Яд ва-Шем вказував, зі свого боку, що ця цифра набагато перевищує реальну».

Після війни за роботу узялися вчені. У результаті їх терплячих і ретельних досліджень з'ясувалося, що цифра 4 мільйони не має ніякої серйозної основи й не може бути збережена.

Трибунал, що спирався на свідчення Ейхмана, залишився при думці, що політика знищення привела до смерті 6 мільйонів жидів, з яких 4 мільйони загинули в таборах. Якщо опиратися на останні роботи та  на саму надійну статистику, наведену в книзі Рауля Хілберга "Знищення європейських жидів" (Файяр, 1988), ми одержимо цифру загиблих в Освенцімі порядку одного мільйона. Сьогодні всі фахівці сходяться на загальному числі жертв від 950-000 до 1,2 мільйони".

Джерело: "Ле Монд", 23 липня 1990 року.

У дійсності в німецькому виданні своєї книги Ж.Прессак ще раз знизив цифру до 600000 і її перегляд, очевидно, не закінчений.

Проте й після того, як офіційне число жертв в Освенцімі-Біркенау знижено із чотирьох до одного мільйона, продовжують повторювати ту ж саму загальну цифру: 6 мільйонів знищених жидів. Дивна арифметика: 6-3=6.

Про те, що "остаточне вирішення" жидівського питання відносилося лише до післявоєнного періоду, свідчить і "Коричнева папка", яка датується літом 1941 року. Її розділ, що має назву "Директиви щодо вирішення жидівського питання", уточнює: "Всі заходи, що стосуються жидівського питання на окупованих східних територіях, можуть бути застосовані лише після війни, коли жидівське питання в Європі знайде своє загальне вирішення".

Джерело: P.S.702. Генрі Моннерей. "Переслідування жидів у східних країнах за даними Нюрнберзького процесу". C.D.J.C.1949.

Все це жодним чином не пом'якшує злочини Гітлера. Насправді йдеться про заклик звернутися до очевидних фактів, від яких не можуть відвернутися навіть самі затяті прихильники тези про "знищення": Гітлер протягом двох останнього років війни, після Сталінграда, був доведений до розпачу - союзники своїми бомбуваннями зруйнували його центри воєнної промисловості, дезорганізували транспорт. Він був змушений мобілізувати нові ресурси, втративши свої заводи, і не був одержимий фатальною для його військових зусиль ідеєю знищити військовополонених, що були в його розпорядженні, і жидів, замість того, щоб змусити їх працювати, нехай у нелюдських умовах, на своїх підприємствах. Навіть Поляков у своєму "Катехізисі ненависті" (с.3) підкреслює це абсурдне протиріччя: "Було б більш рентабельно використовувати їх на найважчих роботах, тримати їх у резерві".Пані Ханна Арендт також показує безглуздість подібної операції: "Нацисти робили щось прямо-таки марне, якщо не шкідливе для самих себе, коли в розпал війни, незважаючи на брак будматеріалів і прокату споруджували величезні та  дорогі фабрики знищення і організовували транспортування мільйонів людей... У наявності протиріччя між цим образом дій і вимогами війни, що надає всьому цьому підприємству божевільний та химерний характер".

Джерело: Ханна Арендт. Тоталітарна система. Париж, 1972, с. 182.

Але найбільш дивним є те, що такі витончені автори, як Поляков і Ханна Арендт, настільки затемнили свої мозки своїми апріорними установками, що не поставили під сумнів свої сюрреалістичні гіпотези та не звернулися до документів і фактів.

В Освенцімі-Біркенау  перебували потужні підприємства фірми Фарбен-Індустрі (хімічні), Сіменс (транспорт), Портланд (будматеріали). У Моновиці (один з таборів-супутників Освенціма) працювали 10000 ув'язнених, 100000 цивільних робітників і 1000 англійських військовополонених.

Джерело: Німецькі злочини в Польщі. Варшава, 1946, т.1, с.37.

З 1942 по 1944 рік з 39 таборів-супутників Освенціма 31 використовував ув'язнених як робочу сила, 19 з них у більшості жидів, 25 січня 1942 року Гіммлер послав наступну директиву генеральному інспекторові концтаборів: "Підготуйтеся прийняти 100000 жидів... У найближчі тижні концтаборам будуть доручені важливі економічні завдання".

Джерело; N0.020 і далі.

У травні 1944 року Гітлер наказав використовувати 200000 жидів у якості робітників відповідно до будівельної програми Ягера та  у рамках організації Тодта.

18 листопада 1943 року по СС був відданий наказ про видачу премій ув'язненим-жидам, що відзначилися в праці.

Джерело: Центр Музею Освенціму, 6-1962, с.78.

Таким чином, мова йде не про щось "божевільне або химерне", а навпаки, про невмолимий реалізм. Але насамперед це надає додаткові аргументи поставити під сумнів тези прихильників "теорії знищення".

Б) Свідчення

На Освенцімському процесі, що проходив у Франкфурті з 20 грудня 1963 року по 20 серпня 1965 року у величезному театрі, як і належить політичної операції, перетвореної у великий спектакль, юридична мізансцена не змогла обійтися без того, що в обґрунтуванні свого вироку суд змушений був визнати, наскільки незначні матеріали він мав у своєму розпорядженні для цієї мети:

"Суду бракувало майже всіх джерел інформації, які зазвичай використовуються в карному процесі для вірного відтворення фактів у тому вигляді, у якому вони реально відбувалися в момент вбивства. Бракувало трупів жертв, звітів про розкриття, висновків експертів про причину смерті; бракувало слідів, залишених винними, знарядь злочину і т.д... перевірка свідчень була можливою лише в рідкісних випадках".

Джерело: стор. 109 обґрунтування вироку.

Знаряддям злочину, відповідно до обвинувачення, були "газові камери". Але  від них судді не знайшли аніяких слідів!

Їм, безсумнівно, було удосталь "загальновідомого факту" – майже так за часів полювання на відьом ніхто не насмілювався ставити під сумнів їх "злягання з дияволом", не ризикуючи самому піти на вогнище.

Один з юристів, посланих американцями в Дахау, що став американським табором і центром "суду над військовими злочинцями", Стівен Пінтер писав:

"Я жив у Дахау протягом 17 місяців після війни як військовий суддя США і я можу засвідчити, що в Дахау не було газових камер. Те, що показують відвідувачам і неправильно називають газовою камерою, насправді пічка крематорію. Ніяких газових камер не було й в інших концтаборах у Німеччині. Говорять, була газова камера в Освенцімі, але Освенцім перебував у російській зоні, і росіяни не дозволили нам його відвідати... Використовувався також старий пропагандистський міф, відповідно до якого були вбиті мільйони жидів. Я можу затверджувати, провівши 6 років після війни в Німеччині та  в Австрії, що було вбито багато жидів, але, зрозуміло, менше мільйона, і я думаю, що є найбільш кваліфікованим фахівцем, щоб судити про це".

Джерело: лист Пінтера в католицькому щотижневику "Аур Санді Візітері", 14 червня 1959 року.

За відсутності  письмових доказів і бездоганних документів, Нюрнберзький трибунал змушений був, як всі наступні романісти та  постановники фільмів, ґрунтуватися на "свідченнях".

Уцілілі, що буди викликані як свідки і засвідчили існування "газових камер", робили це не на підставі того, що самі бачили: вони лише "чули, що про це говорили".

Типовий приклад - доктор Бенедикт Каутський, що успадкував від свого батька керівництво австрійською соціал-демократичною партією.

Заявивши, що в Освенцімі ніхто не виживав більше трьох місяців (хоча сам він перебував там три роки), він написав у своїй книзі "Диявол і проклятий", опублікованої у Швейцарії в 1946 році, із приводу "газових камер":

"Я сам їх не бачив, але про їх існування мені казали багато людей, котрим можна вірити".

Багато з показань вважаються основними, зокрема, показання Рудольфа Хесса, Заукеля та  Нізлі ("лікаря з Освенціма").

Головним свідком для "доказу" тези переможців, що вирядилися у тоги суддів, був колишній комендант Освенціма Рудольф Хесс.

Показання, які він дав після арешту та  у Нюрнберзі відповідали тому, що трибунал очікував від нього.

От заява, зроблена під присягою та  підписана Рудольфом Хессом 5 квітня 1946 року:

"Я був комендантом Освенціма до 1 грудня 1943 року і за моєю оцінкою мінімум 2500000 жертв були знищені в газових камерах та крематоріях і ще мінімум півмільйона загинули від голоду та хвороб, таким чином загальне число - близько 3 мільйонів. "Остаточне вирішення" жидівського питання означало знищення всіх європейських жидів. Я одержав наказ підготувати знищення в Освенцімі в червні 1941 року. У цей час у Генерал-губернаторстві вже існували ще три табори знищення: Бельзен, Треблінка, Вользек".

Не можна уявити собі більш повного підтвердження тих тез, які засоби масової інформації вульгаризують уже півстоліття.

Однак у цьому тексті вже містяться три явних протиріччя з істиною:

1) Цифру 3 мільйони загиблих в Освенцімі, необхідну для виправдання загального числа жидівських жертв (6 мільйонів), офіційну цифру, оголошену на початку Нюрнберзького процесу й таку що не перестає залишатися лейтмотивом офіційної історії і засобів масової інформації і опісля, варто було б зменшити мінімум на 2/3, доказом чому служить нова меморіальна дошка в Освенцімі-Біркенау, на якій цифра 4 мільйони замінена іншою: біля одного мільйона.

2) Табори в Бельзеці і Треблінці не існували в 1941 році, вони були відкриті лише в 1942 році.

3) Що стосується табору у Вользеку, те його ніколи не було ні на одній карті.

Як можна було занести до протоколу без попередньої перевірки це "основне свідчення"?

Сам Хесс пояснив: перші заяви були зроблені під контролем польської влади, яка його заарештувала.

У книзі "Комендант Освенціма: автобіографія Рудольфа Хесса", говориться на с. 174:

"Під час мого першого допиту визнання були з мене вибиті. Я не знаю, що в цьому протоколі, хоча я його підписав" (5.956)[6].

Хесс сам описав у своїх краківських рукописах обставини першого допиту, якому його піддала британська військова поліція.

"Я був арештований 11 березня 1946 року в 23 години... "Філд Секьюрити Поліс" піддала мене хворобливій обробці. мене доставили в Хайде, у ту саму казарму, звідки я був звільнений англійцями вісім місяців тому назад. Тут відбувся мій перший допит, у ході якого були використані кулачні аргументи. Я не знаю змісту протоколу, хоча я його підписав. Стільки алкоголю та  ударів батогом - це було занадто навіть для мене. Кілька днів по тому мене доставили в Майден на Везері, головний слідчий центр британської зони. Там із мною поводилися ще гірше з подачі прокурора та  коменданта".

Джерело:  документ No-1210.

Лише в 1983 році було підтверджено, що Рудольфа Хесса піддали тортурам, щоб одержати від нього "докази", що він знищив до 1943 року в Освенцімі "два з половиною мільйони жидів".

Руперт Батлер написав книгу "Легіони смерті". Він навів у ній свідчення Бернарда Кларка, що заарештував Рудольфа Хесса, домігшись від його дружини під погрозою смерті її самої і її дітей адреси ферми, де ховався Хесс і де він був арештований 11 березня 1946 року. Батлер розповідає, що йому знадобилися три дні тортур, щоб одержати "зв'язну заяву" (яку ми тільки що процитували, підписану 14 березня 1946 року о 2 годині ранку).

Після арешту його били настільки, що "зрештою військовий медик був змушений втрутитися, сказавши капітанові: "Накажіть припинити, інакше Ви отримаєте труп".

Слід зазначити, що Батлер, як і його співрозмовник Кларк, здається цілком задоволені застосовуванням катувань.

Американська слідча комісія в складі суддів Ван Родена та  Сімпсона, відряджена до Німеччини в 1948 році з метою розслідувати порушення, зроблені американським військовим трибуналом у Дахау, який судив 1500 німецьких полонених і засудив 420 з них до смертної кари, установила, що обвинувачувані піддавалися фізичним і психічним катуванням всіх видів, для того щоб змусити їх зробити потрібні "визнання". В 137 з 139 досліджених випадках німецькі полонені одержували в ході допитів удари ногою по яйцях, які залишали незагойні рани.

Джерело: інтерв'ю судді Едуарда Ван Родена журналу "Прогресів" у лютому 1949 року.

 

Освенцімський процес

Доля головного обвинувачуваного, останнього коменданта Освенціму Рихарда Бера, який вмер перед початком процесу, заслуговує на особливу увагу. Він був арештований у грудні 1960 року на околицях Гамбургу, де він жив і працював лісником. У червні 1963 року він помер у в'язниці за таємничих обставин.

Відповідно до багатьох джерел і звітів французької преси, Бер під час попереднього загратування завзято відмовлявся підтвердити існування газових камер у секторі, який колись перебував під його доглядом.

Джерело: Герман Лангбайн. Освенцімський процес. Франкфурт, 1965.

Звіт про розтин Судово-медичного інституту при Франкфуртском університеті засвідчує: "Не можна виключити отруєння отрутою, що не має запаху і не спричиняє роз'їдаючої дії".

Нюрнберзький адвокат Еберхард Енгельгардт цитує цей уривок із звіту про розкриття в листі, спрямованому до Франкфуртської прокуратури 12 листопада 1973 року, і стверджує, що Бера отруїли під час слідства.

Другий приклад: звіт офіцера СС Герштейна, який настільки явно відхиляється від істини, що Нюрнберзький військовий трибунал відмовився прийняти його як доказ 30 січня 1946 року, але він був використаний на процесі Ейхмана в Єрусалимі в 1961 році.

Відповідно до цього "свідка", число жертв (60000 у день у трьох таборах: Бельзеці, Треблінці і  Собіборі) досягало 25 мільйонів.

Джерело: P.S.1553.

Крім того, він бачив 700 або 800 чоловік, втиснутих стоячи до кімнати площею 28 квадратних метрів (більше 28 чоловік на квадратний метр!).

Професор Рок написав дисертацію, що показує неспроможність "звіту Герштейна" і заслужила високу оцінку. Ален Деко в "Матен де Парі" від 13 грудня 1986 року писав, що "всі дослідники повинні відтепер враховувати цю роботу", додаючи, що професор Рок  "у цей час є людиною, найкраще інформованою про справу Герштейна".

Після цього в хід пішли адміністративні заходи. Рок підготував свою дисертацію в Парижі під керівництвом професора Ружо, а захист був перенесений у Нант, під керівництво професора Рив'єра. Потім під приводом, що він не сплатив свій запис на літературний факультет у Нанті, Анрі Рок був позбавлений докторського ступеня.

Третій приклад, що стосується самих знаменитих "свідків": доктор Міклош Нізлі, що написав "Лікар з Освенціму" (опублікований Жаном Полем Сартром в 1953 році в "Ле Тан Модерн"), депортований угорський лікар.

Приклад: газові камери, повідомляє нас Міклош Нізлі, мали довжину 200 м. У Нюрнберзьких документах говориться, що вони мали площі або 210 м2, або 400 м2, або 580 м2. Це дає відповідно ширину 1м 05 див, 2 метри або 2м 90 див. Цього занадто мало, щоб 3000 чоловік входили та вільно переміщалися усередині при наявності колон у центрі і ослонів з кожної сторони.

Примітно, що "Енциклопедія юдаїка" (1971) і "Енциклопедія Голокосту" (1990) тепер навіть не згадують цей опус, оскільки, безсумнівно, вважають його дискредитованим після критики якій піддав його Поль Рассіньє.

Його перше твердження: коли він прибув у табір (наприкінці травня 1944 року), винищування в газових камерах тривало вже 4 роки. Але Нюрнберзький документ N0 4.401 указує, що команди крематоріїв були утворені лише в серпні 1942 року, а документ 4.463 - що вони були готові лише 20 лютого 1943 року.

У серпні 1960 року Мюнхенський інститут сучасної історії зробив заяву для преси:

"Газові камери в Дахау ніколи не були добудовані та не вводилися в дію... Масове знищення жидів у газових камерах почалося в 1941-42 р. і тільки в деяких місцевостях окупованої Польщі, за допомогою технічних установок, призначених для цієї мети, але в жодному разі не на німецькій території".

Джерело: "Ді Цайт", 19 серпня 1960.

Інші приклади.

Заукель (один з головних обвинувачуваних). Засідання Нюрнберзького Трибуналу 30 травня 1946 року:

"Я підтверджую, що мій підпис фігурує в цьому документі. Я прошу в трибуналу дозволу пояснити, яким чином цей підпис був отриманий.

Цей документ був мені представлений у готовому вигляді. Я попросив дозволу прочитати його і вивчити, щоб вирішити, чи повинен я його підписувати. У цьому мені відмовили... Потім увійшов чи то польський, чи то російський поліцейський і запитав: "Де цей листок Заукеля? Ми заберемо Заукеля із собою, а його родина буде доставлена на радянську територію". Я батько п'ятьох дітей і, розмислюючи про свою родину, я підписав цей документ".

***

Зі свідчень обвинувачуваних особливо викривальними були показання генерала Олендорфа. Він керував з літа 1941 по літо 1942 року "айнзацкомандами", яким було доручено знищувати політичних комісарів, котрі керували партизанським рухом на півдні Росії. На Нюрнберзькому процесі він заявив, що одержав усні накази, що додали до його функцій знищення жидів, включаючи жінок і дітей за допомогою спеціально пристосованих для цієї мети вантажівок.

Джерело: МВТ[7], том IV, с. 311-355, т. ХХІІ, с. 478-480, 491-494, 505-510, 538.

Свідчення генерала Олендорфа на його другому процесі (дев'ятий процес НВС) було зовсім іншим. Спочатку він відмовився від своїх заяв перед МВТ, що стосуються усного наказу про винищування жидів: він визнав, що вбивав жидів і циганів, але в рамках боротьби проти партизанів, а не відповідно до особливого плану знищення жидів і циган. Він зізнався також, що вбив 40000 чоловік, а не 90000, як він засвідчив перед МВТ.

Джерело: НВС, том IV, с. 223-312.

Історикам критичного напрямку не протиставляється ніякої зустрічної критики, не проводиться ніяких наукових дискусій: у найкращому разі їхні роботи замовчуються, у найгіршому випадку проти них застосовуються репресії.

Замовчуються, наприклад, роботи Поля Рассіньє, історика та  колишнього в'язня таборів Бухенвальд і Дора. Цей батько критичної історії гітлерівських злочинів опублікував книги: "Брехня  Одіссея", "Драма європейських жидів", "Справжній процес Ейхмана".

В Америці був оточений змовою мовчання та піддався багатьом переслідуванням інженер Лейхтер, фахівець із страт за допомогою газу в деяких американських в'язницях, який здійснив суто технічні експертизи "газових камер" в Освенцімі під час вищезгаданого процесу Ернста Цюнделя в Торонто.

Репресіям піддався професор Форіссон, вигнаний з кафедри професора Ліонського університету. Його судили, а потім була спроба його вбити, притому він був серйозно поранений - і все через те, що він поставив під сумнів існування "газових камер".

У березні 1978 року був убитий французький історик Франсуа Дюпра за те, що опублікував брошуру одного австралійця, що ставить під сумнів цифру 6 мільйонів убитих.

Анрі Рок не отримав докторський ступень за свою дисертацію з оцінкою "дуже добре", тому що піддав критичному аналізу "звіт Герштейна".

Видавець "Анналь д'істуар ревізіоніст" П’єр Гійом був змушений відмовитися від видання цього журналу, після того  як його розорили штрафами і побили вітрини його книгарні.

У Німеччині юрист Вільгельм Штегліх у своїй книзі "Міф про Освенцім" (1978) піддав  критичному дослідженню тексти, свідчення і знаряддя злочину в концтаборах і виявив безліч протиріч. За це в нього відібрали навіть звання доктора права, спираючись на гітлерівський закон від 7 червня 1939 року. (Кодекс Рейха, том 1, з 1326).

В Америці історик Артур Бутц спробував розібратися де істина, а де міфологія в книзі "Містифікація XX століття (1976). Продаж цієї книги заборонений у ряді країн, у тому числі в Німеччині і Канаді.

У Торонто (Канада) розпочали судовий процес проти Ернста Цюнделя за публікацію книги Ричарда Харвуда "Чи дійсно загинули 6 мільйонів?", хоча навіть офіційна відповідь на це питання теж негативна.

Ці замовчування, переслідування і репресії проти критичної історії гітлерівських злочинів спираються на вкрай брехливі і наклепницькі передумови: показувати, що неабиякі злочини Гітлера проти жидів, так само як і проти всіх його ворогів - німецьких і слов'янських комуністів, які перемогли його, викривати його жорстокість можна й не вдаючись до брехні. За словами супротивників критичної історії (яку вони називають"ревізіоністською") це означає "виправдувати Гітлера або щонайменше пом'якшувати його злочини"!

Показувати, що нацистські злочини не зводяться до великого погрому проти одних жидів, що 50 мільйонів людей загинули в боротьбі проти фашизму - це, виявляється, "расизм", який спонукує до дискримінації і расової ненависті!

Проти такого диригування ненавистю до критичних дослідників ми сьогодні й виступаємо, зібравши це досьє в надії, що воно послужить поштовхом до початку справжньої дискусії про об'єктивні реалії минулого, не нав'язуючи тому або іншому дослідникові ніякої політичної задньої думки, не прирікаючи його заздалегідь на репресії і замовчування. Немає майбутнього там, де нескінченно  підтримується ненависть, що підживлюється брехнею.

Критика історично перевірених свідчень і наукових досліджень дозволить дати громадській думці можливість поміркувати над учорашніми злочинами, щоб запобігти майбутнім. Це і моральний і науковий обов'язок.

Навіть сумлінні митці з великий талантом дотепер мають у своєму розпорядженні лише довільні та брехливі цифри.

Від цього не врятовані й справжні шедеври, такі як роман Робера Мерля "Смерть моє ремесло", що відтворює від першої особи біографію Хесса, коменданта Освенціма. Навіть називаючи голослівні цифри цього лжесвідка, Робер Мерль піднімається іноді до стилю, гідного Стендаля:

"Прокурор вигукнув:

- Ви вбили три з половиною мільйона чоловік!

Я попросив слова і сказав:

- Прошу вибачення, але я вбив усього два з половиною мільйони.

У залі зашуміли. Втім я лише виправив невірну цифру".

Джерело: Робер Мерль. "Смерть моє ремесло". Вид. Галлімар, 1952, с. 365-366.

В кінематографії блискучій і тонкий фільм Алена Рене "Ніч і туман" створює незабутній образ варварства та мучеництва, але все спотворюється і стає неприродним, коли в ньому бездоказово говориться про 8 мільйонів жидів, нібито вбитих в Освенцімі.

Втім, було і скоро буде ще більше книг  та кіно- і телефільмів, які перекручують суть злочинів Гітлера. Скільки разів відразу після звільнення, коли ціле покоління могло особисто свідчити і судити, прославлялися подвиги тих, хто найбільш ефективно боровся проти нацистів. Фільм "Битва за важку воду" про вирішальний подвиг Жоліо-Кюрі і його команди, що викрали в Норвегії запас важкої води, що дозволив би Гітлерові першим створити та застосувати атомну бомбу. Фільм "Битва на рейках" показав, як залізничники саботували німецькі перевезення, щоб паралізувати концентрацію їх військ. А скільки фільмів, таких як "Чи горить Париж?", показали, всупереч перебільшенням вагомості закордонних штабів, що повсталий народ Парижа сам звільнив своє місто, взяв у полон німецького губернатора Фон Хольтиця і примусив капітулювати.

І навпаки, скільки разів нам прокручували "Вихід", "Голокост", "Шоа" та інші кіноромани - щотижня сльозоточиві картинки наводнюють наші екрани, немов "жертовні" страждання деяких були безмежно благороднішими і непорівнянними із стражданнями всіх інших у їхній героїчній боротьбі.

Фільм «Шоа» Ланцмана протягом 9 годин нав'язує нам - через нескінченні образи кам'яних стін і поїздів із гнітючими шумовими ефектами - начебто свідчення на кшталт розповіді перукаря із Треблінки, що вмістив на площі 16 квадратних метрів 60 жінок і 16 перукарів.

У цього "Шоа-Бізнесу" є щедрі спонсори, насамперед, держава Ізраїль. Менахем Бегін виділив на фільм "Шоа" 850000 доларів як на "проект, що має національне значення".

Джерело: Жидівське телеграфне агентство, 20 червня 1986. "Джуїш  Джорнал",  Нью-Йорк, 27 червня 1986.

Один з фільмів, що вніс найбільший вклад у маніпуляцію світовою громадською думкою -  телефільм "Голокост", який є злочином проти історичної істини. Його основна ідея: подія такого масштабу, як знищення 6 мільйонів жидів, не могла залишитися непомічениою усім німецьким народом. Отже, якщо німці не знали - це через те що вони не хотіли знати, і тому вони винні".

Джерело: "ЛІберасьон", 7 березня 1979.

А от отрутні плоди, які приносять ці "катехізиси ненависті": "Всіх ворожі агентів потрібно вислати з країни. Вже два роки ми просимо дозволу зробити це. Те, що нам потрібно - просте і зрозуміле: дозвіл і достатня кількість кораблів. Обов’язок підтримувати ці кораблі на плаву, на жаль, покладений на паризький муніципалітет".

Джерело: Паризький офіційний муніципальний бюлетень, звіт про засідання 27 жовтня 1962 року, с. 637.

Це не було необміркованим зауваженням, що пан Москович підтвердив на затіяному ним самим процесі за позовом про наклеп: "Я дійсно шкодував, що вороги Франції не знищені… жалую й дотепер!" ("Ле Монд", 17 січня 1963).

Після першої серйозної і тверезої книги, написаної зараз же після звільнення з Бухенвальда "Концентраційний Всесвіт" (Вид. Мінюі, 1946), Давид Руссе показав нам у тонкій літературній формі в "Днях нашої смерті" більшість затасканих шаблонів, які являють собою матрицю літератури про концтабори.

В "Треблінці" Мартіна Грея були використані послуги великого французького письменника для опису табору, куди він жодного разу не ступав ногою. Від фальшивих архівів Міністерства в справах ветеранів, "відкритих" Сержем Кларсфельдом до брехливих апокаліптичних писань Елі Візеля (лауреата Нобелівської премії), який навіть бачив "своїми очима", "гігантські язики полум'я", що піднімалися з рову, куди "кидали маленьких дітей" (це полум'я не засік жоден з американських літаків, що постійно літали над табором). У ритмі крещендо жаху та  марення він додає:

 "Пізніше я почув від свідка, що кілька місяців потому земля не переставала трястися, і час від часу з неї виривалися гейзери крові" (цього разу йдеться про "свідка" Бабиного Яру).

Джерело: Елі Візель. Слова іноземця. Вид. дю Сей, 1982, с. 192, 86.

Апофеоз белетризованих бестселерів такого роду - "Щоденник Анни Франк". Цей чудесний і зворушливий роман підмінює собою реальність і знову міф маскується під історію.

Англійський історик Девід  Ірвінг, виступаючи на процесі Ернста Цюнделя в Торонто 25 і 26 квітня 1988 (33.9399-9400), сказав про "Щоденник Анни Франк":

"Батько Анни Франк, з яким я листувався протягом декількох років, зрештою дав згоду на лабораторні дослідження рукопису "Щоденника", чого я вимагаю завжди, якщо документ спірний".

Цю експертизу провела лабораторія німецької кримінальної поліції у Вісбадені. Її висновок: частина "щоденника" Анни Франк написана кульковою писачкою (такі писачки з'явилися в продажі тільки в 1951 році, а Анна Франк померла в 1945).

Девід  Ірвінг продовжував: "Мій власний висновок щодо "Щоденника" Анни Франк такий, що значна його частина дійсно написана жидівською дівчинкою. Ці тексти потрапили до її батька, Отто Франка, після трагічної смерті молодої дівчини від тифу в одному з концтаборів. Її батько та інші невідомі мені особи внесли невідому кількість правок у цей "Щоденник", щоб надати йому комерційний вигляд – і це збагатило одночасно  і Фонд Анни Франк. Але як історичний документ, ця книга не має ніякої цінності, тому що текст був підроблений".

Цей " Шоа-Бізнес" використовує лише "свідчення", що згадують про різні способи вбивства жертв газом, але нам жодного разу не показали, як діє хоча б одна "газова камера" (Лейхтер показав фізичну та хімічну неможливість цього), жодної з тих незліченних вантажівок, які нібито служили "газовими камерами на колесах" з використанням вихлопних газів моторів, ні тонн попелу від трупів, що залишився після кремації.

"Немає жодної світлини газових камер, а трупи обернулися на дим. Залишилися лише свідки".

Джерело: Ле Нувель Обсервер", 26 квітня 1985 року.

Нескінченна дешевка Клода Ланцмана творилася в такий же спосіб. Сам автор визнав: "Довелося робити цей фільм з нічого, без архівних документів, усе вигадувати".

Джерело: "Ліберасьон", 25 квітня 1985 року.

 

В) Знаряддя злочину

Якщо подивитись із точки зору мети судового процесу, найважливішим було б заслуховування експертів з великої кількості питань - щоб можна було переконатися у достовірності численних свідчень і низки "документів". Дозволимо собі сформулювати деякі із цих питань:

- Скільки часу потрібно газу "Циклон Б", щоб він подіяв, і в чому проявляється його дія?

- Упродовж якого часу цей газ зберігає активність в закритому приміщенні (без вентиляції або з вентиляцією відразу ж після використання)?

- Чи можна було, як стверджують, входити в приміщення, просочені газом Циклон Б, усього через півгодини після використання цього газу?

- Чи можливе повне спалення трупів у печі крематорію за 20 хвилин?

- Чи могли печі крематоріїв працювати день і ніч без перерви?

- Чи можна спалювати людські трупи в ровах завглибшки в декілька метрів і якщо так - то за який час?

Жодних "доказів" дотепер не надали.

Назвемо лише два приклади:

- "газові камери на колесах" - спеціальні вантажівки;

- мило, зроблене з людського жиру (газетна качка, що була в ходу ще під час війни 1914-18 рр. "Вбивство газом" це теж, до речі, оновлений і запущений заново варіант оповідань про вбивство газом сербів болгарами в 1916 році).

Джерело: "Дейлі Телеграф", Лондон, 22 березня 1916, с. 7. "Дейли Телеграф", Лондон, 25 червня 1946, с. 5.

Історія про винищування в справжніх "газових камерах на колесах", тобто у вантажівках, у яких тисячі людей нібито вбиті спрямованими всередину вихлопними газами від двигунів, уперше підкинута західній громадській думці газетою "Нью-Йорк Таймс" 16 липня 1943 року, с. 7. Раніше ця тема розвивалася тільки в радянській пресі.

І в цьому випадку знаряддя злочину (сотні або тисячі вантажівок, пристосованих для вбивства) зникли. Жодна із цих вантажівок не фігурувала на жодному процесі як речовинний доказ.

Можна відзначити також, що якщо план "знищення" повинен був залишатися абсолютною "таємницею", як про це казав Хесс, здається дивним, що про нього знали тисячі шоферів вантажівок і члени похоронних команд, завдяки яким тисячі трупів чарівним чином зникли. Всі ці учасники ставали власниками "жахливої таємниці".

Візенталь запустив легенду про "мило із чоловічини" у статтях, опублікованих в 1945 році в газеті австрійської жидівської громади "Дер Нойе Вег". Так у статті з назвою "РІФ" він писав:

"Жахливі слова "відправити на мило" вперше довелося почути наприкінці 1942 року. Це було в Генерал-Губернаторстві (тобто в Польщі), а фабрика знаходилася в Галичині - в Бельзені. Із квітня 1942 року по травень 1943 року 900000 жидів були використані як сировина для цієї фабрики".

Після переробки трупів на сировину, писав Визенталь, "жирові відходи використовувалися для виготовлення мила". І далі: "З 1942 року люди в Генерал-губернаторстві добре знали, що означає мило РІФ. Цивілізований світ не може собі уявити, яку радість це мило викликало в нацистів у Генерал-губернаторстві і їхніх дружин. У кожному шматку мила вони бачили жида, який чаклунським чином засунутий туди і не стане другим Фрейдом, Эрліхом або Ейнштейном".

Меморіал Яд ва-Шем цілком офіційно відповідає, що нацисти не робили мила з жидівських трупів. Під час війни Німеччина страждала від нестачі жирів і виробництво мила перейшло під контроль уряду. На шматках мила ставилися букви RIF - абревіатура німецьких слів «Reichsstelle für industrielle Fettversorgung» (чистий промисловий жир). Хтось прочитав букву І як J (Jüdisches) і відповідно розшифрував "чистий жидівський жир". Слух поширився швидко.

 

***

Існує три документи, які дозволяють, якщо їх серйозно та  привселюдно обговорити, покласти кінець полеміці про "газові камери": це "Звіт Лейхтера" (5 квітня 1988), Краківська контр-експертиза від 24 вересня 1990 і Віденська експертиза.

Газ Циклон-Б на основі синильної кислоти, як стверджують, використовувався для вбивства безлічі ув'язнених. Звичайним його призначенням ще до першої світової війни була дезінфекція білизни і інструментів для запобігання поширенню епідемій, особливо тифу. Проте синильна кислота була вперше використана для страти засудженого до смерті в штаті Арізона в 1920 році, а потім і в інших американських штатах - у Каліфорнії, Колорадо, Меріленді, Міссісіпі, Міссурі, Неваді, Нью-Мексико і Північній Кароліні.

Джерело: звіт Лейхтера (№9.004).

Інженер Лейхтер був консультантом із цих питань у штатах Міссурі, Каліфорнія і Північна Кароліна. Сьогодні більшість штатів відмовилося від цього способу страти через високу ціну не тільки газу HCN, але й устаткування для його виробництва і застосування, що з урахуванням необхідних заходів безпеки робить цей спосіб страти найдорожчим.

Крім того, для вентиляції, необхідної після окурювання газом Циклон Б, потрібно мінімум 10 годин в залежності від розмірів приміщення (6.005).

Для герметичності приміщення повинне бути обшите епоксидом або нержавіючою сталлю, а двері повинні бути постачені шарнірами з азбесту, неопрену або тефлону (7.0001).

Відвідавши і провівши попередню експертизу передбачуваних "газових камер" в Освенцімі-Біркенау  та інших східних таборах, Лейхтер зробив наступні висновки (12.001 - із приводу бункерів 1 і 2 в Освенцімі):

"Огляд на місці цих будівель показав, що їхня конструкція була зовсім  непристосованою і небезпечною у випадку їх використання як камер для страти. Для цієї мети нічого не передбачено".

Крематорій 1 примикає до госпіталю СС в Освенцімі і його каналізація виходить до головної стічної канави табору, таким чином газ міг би проникнути в усі приміщення табору (12.002). Будівля в Майданеку не могла використовуватися для мети, що їй приписується, і не відповідає навіть мінімальним вимогам, які пред'являються до конструкції газових камер".

Лейхтер робить висновок, що не виконана жодна з вимог до газових камер для вбивства людей. Ті, хто там працював, ставили б під загрозу своє власне життя і життя оточуючих (32.9121). Не було ніяких засобів вентиляції і розподілу повітря, а також додавання речовин, необхідних для газу Циклон Б (33.145).

"Вивчивши всі документи і оглянувши всі місця в Освенцімі, Біркенау  та Майданеку, автор вважає, що докази незаперечні: у жодному із цих місць не було газових камер для страти".

Джерело: звіт складений у Мілдені, штат Массачусетс, 5 квітня 1988 року, Фред Лейхтер мол., головний інженер.

На процесі Цюнделя в Торонто адвокат Крісті показав, скільки "свідчень" суперечить реальним хімічним і технічним можливостям. От типовий приклад:

а) Рудольф Хесс у книзі "Комендант Освенціма" пише на с.198:

"Двері залишалися відкритими на півгодини після подачі газу і поновлення вентиляції. Робота із збирання трупів починалося негайно". "Вона виконувалася з байдужністю, як частина повсякденної роботи. Волочачи трупи, люди їли та курили".

- Вони навіть не були в масках? - запитав адвокат Крісті (5-1123).

Неможливо мати справу із трупами, які піддавалися впливу газу Циклон Б, через півгодини по тому і при цьому навіть їсти, пити та курити. Щоб усунути небезпеку, потрібні мінімум 10 годин вентиляції.

б) Адвокат Крісті пред'явив документ PS 1553 Нюрнберзького процесу, в якому Хілберг визнає, що така ж кількість газу Циклон Б була відправлена в Оранієнбург, як і в Освенцім, притім того ж дня.

Але Хілберг сказав, що Оранієнбург був "концтабором і адміністративним центром, де нікого, наскільки йому відомо, не вбивали газом".

Експертиза Лейхтера показала також, що сліди синильної кислоти газу Циклон Б набагато більше помітні в приміщеннях, які безсумнівно використовувалися для дезінфекції, чим у передбачуваних "газових камерах".

"Можна було очікувати виявлення більш високих доз синильної кислоти в зразках, взятих у перших газових камерах (через більшу кількість газу, що використовувався, відповідно до джерел, у цих місцях), чим у контрольних зразках. Насправді все виявилося навпаки, внаслідок чого ми змушені зробити висновок, що ці приміщення не були газовими камерами, що призначалися для страти".

Джерело: звіт Лейхтера (цит. тв.) 14.006.

Цей висновок підтверджений контр-експертизою, проведеною Краківським інститутом судово-медичної експертизи з 20 лютого по 18 липня 1990 року, результати якої були повідомлені Музею листом від 24 вересня 1990 року. Тоді ж була прибрана меморіальна дошка із цифрою "4 мільйони".

Джерела: Документ Інституту, реєстраційний номер 720.90. Документ Музею, реєстраційний номер 1-8523/51+1860.89.

Туристам показують, зрозуміло, не діючу, більш-менш халтурну реконструкцію "газових камер" навіть там, де їх, як добре відомо, ніколи не було, як наприклад, у Дахау.

в) Лейхтер досліджував місця, які, відповідно до офіційних карт Біркенау, використовувалися нацистами в якості "ровів для кремації", щоб позбутися від трупів. Більшість літературних текстів про Голокост описує їх як рови глибиною близько 6 футів... Найцікавішим є те, що рівень ґрунтових вод у цих місцях має глибину один-півтори фути (30-50 см – прим. перекладача). Лейхтер підкреслив, що неможливо спалювати трупи під водою. І немає жодних підстав вважати, що ситуація змінилася з часів війни, тому що література про Голокост описує табори в Освенцімі і Біркенау  як побудовані на болоті (32.9100.9101). Однак на виставці представлені навіть фотографії ровів, що нібито використовувалися для кремації.

Що стосується крематоріїв у ровах на відкритому повітрі, то в документі 14.008 говориться: "Табір Біркенау  був побудований на болоті, у багатьох місцях вода перебувала приблизно в 60 см від поверхні. На думку автора даного звіту, у Біркенау  ніколи не було ровів для кремації".

Цінний для об'єктивного вивчення документ із числа неспростовних документів з комплексу Освенцім-Біркенау  й, зокрема, про цю горезвісну кремацію на відкритому повітрі, коли "дим затьмарював все небо", згідно з великою кількістю свідчень, - це серія аерофотознімків Освенціма та Біркенау, зроблених американською авіацією і опублікованих американцями Діно Бруджіоні та Робертом Пуарьє ("Повторний візит на місця Голокосту. Ретроспективний аналіз комплексу таборів знищення в Освенцімі і Біркенау ", ЦРУ, лютий 1979. Вашингтон, 19 сторінок).

Незважаючи на ортодоксальні коментарі, аналітики з ЦРУ не виявили на цих знімках нічого, що відповідало б тому вогненному пеклу, полум'я якого, як нам мають нахабність вселяти, пожирало до 25000 трупів у день, у період із травня по серпень 1944 року, коли депортували угорських жидів. На аерофотознімках (26 червня і 25 серпня 1944 р.) немає ніяких слідів диму; ніякої концентрації натовпів людей, взагалі ніякої особливої діяльності.

"Освенцімський альбом" - збірник 189 фотографій, зроблених в тому ж таборі Біркенау  в той же період - опублікований із введенням Сержа Кларсфельда і коментарем Прессака показує 189 сторінок з життя концтабору після прибуття конвою депортованих з Угорщини. І тут знову абсолютно нічого, що підтверджувало б масові та систематичні знищення.

Цілком навпаки - безліч світлин, які дозволяють бачити всю місцевість у цілому, не тільки не містять нічого, що підтверджувало б версію про подібне знищення, але виключають варіант, що воно могло відбуватися в той же самий час у якомусь "таємному" місці табору. Коментар Прессака, складений шляхом екстраполяції,  дозволяє виявити механізм публікації.

Джерело: "Освенцімський альбом", Вид. Le Seuil, Париж, 1983, 221 стор.

Але найбільше оригінальних фотознімків зібрав і провів їх кваліфікований та строгий аналіз канадець Джон Болл, фахівець із інтерпретації аерофотознімків. Його висновки знаходяться у повному протиріччі з офіційною історією.

Джерело: Аерофотознімки - докази. Фірма Болл Ресурс Лтд. Серія 160 7231. 120-я стріт. Delta. B.C. Канада. 4C6PS 1992. 116 сторінок.

Утім, вся сукупність технічних питань була піднята під час процесу Ернста Цюнделя в Канаді, коли обидві сторони мали можливість вільно та повністю висловитися. Звіт про цей процес є надзвичайно важливим джерелом для кожного чесного історика, тому що він дозволяє дізнатися про всі висловлені тези і побачити їхні протиріччя. Заяви обох сторін мають тим більшу цінність і тим більше значення, що кожна сторона висловлювалась з урахуванням негайної критики з іншої сторони.

Одна деталь, як мені представляється, має вирішальне значення: 5 і 6 квітня 1988 року директор крематорію в Калгарі (Канада) Іван Лагасе - крематорію, схожого за типом і  конструкцією із крематорієм у Біркенау  і побудованого в 1943 році - перерахував обов'язкові технічні вимоги до споруджень такого типу. Він говорив про необхідність перерв для охолодження між кремаціями та після введення одного тіла, без чого можливе ушкодження вогнетривкої обшиви печей.

Лагасе попросили висловити його думку щодо оцінки пропускної здатності 46 печей в 4 крематоріях у Біркенау, яку зробив Хілберг у своїй книзі "Знищення європейських жидів" ( 2-е видання, с. 978). За заявою Хілберга, "теоретична щоденна пропускна здатність 46 печей у Біркенау  становила більше 4400, але з урахуванням зупинок і затримок практична межа була меньшою".

Лагасе назвав це твердження "абсурдним" і "нереалістичним". Припускати, начебто 46 печей могли спалювати більше 4400 трупів у день смішно. Ґрунтуючись на своєму власному досвіді, Лагасе стверджує, що в Біркенау  можна було спалювати 184 тіла на день.

Джерело: 27. с 736 по 738.

Це вам не книга начебто "Крематоріїв Освенціма" Прессака з підзаголовком "Механізм масового вбивства" (1993), у якій "газовим камерам" присвячений всього лише один розділ на 20 сторінках (з 147) і навіть не цитується звіт Лейхтера, який Прессак "спростовував" в 1990 році (знов-таки при фінансовій підтримці Фонду Кларсфельда). На це "спростування" ніхто більше не насмілюється посилатися, щоб врівноважити аналіз Лейхтера.

Також не було наукового і публічного обговорення фахівцями різного рівня компетентності звіту інженера Фреда Лейхтера, Краківської контр-експертизи 1990 року і Віденської експертизи, які підтвердили висновки Лейхтера. У цілому з проблеми "газових камер" виникають сумніви і навіть скептицизм.

Дотепер стосовно тих, хто заперечує офіційну історію, єдиними аргументами залишаються відмови від обговорення, замахи і репресії.

 

 

3. МІФ ПРО "ГОЛОКОСТ"

"За прикладом божественної обітниці, що міститься в Біблії, геноцид є елементом ідеологічного виправдання створення держави Ізраїль ".

Джерело: Том Сєгев  (Tom Segev). Сьомий мільйон, вид. Liana Levi. 1993, с. 588.

Для визначення того, як нацисти поводилися з жидами, часто вживаються три терміни: геноцид, Голокост, Шоа.

Термін "геноцид" має точне значення, виражене у самій його етимології - винищування раси. Для цього потрібно припустити, що існує жидівська "раса", як вважали гітлерівські нацисти і як дотепер вважають ізраїльські керівники.

Чи мав місце в ході війни геноцид жидів?

Термін "геноцид" у всіх словниках має точний сенс. Словник Ларусса, наприклад, дає таке визначення: "Геноцид: методичне винищування етнічної групи шляхом знищення окремих її членів".

Це визначення можна застосувати буквально лише до випадку завоювання Ханаана Ісусом Навином, коли нам говориться про кожне завойоване місто: "жодного не залишилося в живих" (наприклад, Числа XXI, 35).

Таким чином, це слово неправомірно використовувалося в Нюрнберзі, тому що мова не йшла про знищення всього народу, як це було у випадку з "священним винищуванням" амалекітян, ханааніїв і інших народів, про які в книзі Ісуса Навина говориться, що від Еглона до Хеврона він "нікого не залишив, хто вцілів би" (X, 37), а в Хагорі "людей же всіх повбивали мечем так, що винищили всіх їх... не залишили жодної душі" "(XI, 14).

На противагу цьому після 1945 року мав місце бурхливий підйом жидівства (його визначення як "раси" взято з гітлерівського словника) в усьому світі.

Поза всяким сумнівом, жиди були однією з улюблених мішеней Гітлера через його расистську теорію вищості "арійської раси" і систематичного ототожнення ним жидів з комунізмом, що був його головним ворогом (про що свідчать страти тисяч німецьких комуністів, а пізніше, у ході війни, жорстокість Гітлера проти слов'янських бранців). Для цієї амальгами він і винайшов термін "жидобільшовизм".

З часу створення націонал-соціалістичної партії він ставив своєю метою не тільки викорінювання комунізму, але й вигнання всіх жидів, спочатку з Німеччини, а потім із всієї Європи, коли він стане її хазяїном, до того ж самим нелюдським чином: спочатку шляхом еміграції, потім вигнання, а під час війни - шляхом ув’язнення  в концтаборах, спочатку в Німеччині, а потім передбачалася депортація, спочатку на Мадагаскар, який повинен був стати величезним гетто для європейських жидів, а потім на Схід, на окуповані території, насамперед у Польщу, де проводилося знищення слов'ян, жидів, циган, спочатку на примусових роботах на службі воєнної промисловості, потім у результаті жахливих епідемій тифу, про розмах яких свідчить збільшення числа крематоріїв.

Який був страшний баланс цієї озлобленості  гітлерівців проти жертв їхньої політики і расизму?

Друга світова війна забрала 50 мільйонів жертв, з них 17 мільйонів радянських людей і 9 мільйонів німців. Польща, інші окуповані країни Європи, а також мільйони солдат з Африки та Азії, мобілізованих на цю війну, що, як і перша, виникла в результаті суперництва західних держав, дорого заплатили за це своїми життями.

Таким чином, гітлерівське панування було не тільки одним великим погромом - головними і чи не єдиними жертвами якого були жиди, як намагається запевняти пропаганда певного типу. Це була людська катастрофа, яка, на жаль, мала прецедент, тому що Гітлер застосував до білих те, що європейські колонізатори протягом п'яти століть застосовували до "кольорових" - від американських індіанців, 60 мільйонів яких з 80 були знищені (і теж не стільки зброєю, скільки каторжними роботами та епідеміями), до африканців, від десяти до двадцяти мільйонів яких були депортовані в Америку, причому рабовласники отримували одного раба, убивши 10 осіб в ході полювання за неграми, що обійшлося Африці в 100 або 200 мільйонів життів.

Міф, який розповсюджується усім світом сповіщає про "найбільший геноцид в історії", означає для західних колонізаторів віддання  забуття їхніх власних злочинів (геноциду американських індіанців і торгівлі африканськими рабами), для Сталіна - замазування його диких репресій. Для англо-американських керівників - бойні в Дрездені  13 лютого 1945 року, коли в полум'ї від фосфорних бомб за кілька годин загинули 200 000 мирних жителів, без військових підстав, тому що німецька армія відступала на всьому східному фронті під натиском радянських військ, які в січні були вже на Одері. Для США, які скинули на Хіросіму і Нагасакі атомні бомби, після чого "200 000 чоловік загинули, а 150 000 поранених були приречені на більш-менш довге вгасання"

Джерело: Поль-Марі де ля Горце. 1939-1945. Невідома війна. Вид. Фламмаріон, Париж, 1955, с. 535.

Цілі були не військовими, а політичними. Черчілль писав в 1948 році у своїй книзі "Друга світова війна" (том VI):

"Було б невірним припускати, начебто доля Японії була вирішена атомною бомбою".

Американський адмірал Вільям А. Ліхі (William A. Leahy)  у своїй книзі "Я був там" підтверджує: "На мій погляд, використання цієї варварської зброї в Хіросімі і Нагасакі не дуже-те допомогло у війні проти Японії".

І справді, імператор Японії Хірохіто 21 травня 1945 року вже почав переговори з Радянським Союзом (який ще не знаходився в стані війни з Японією) про капітуляцію своєї країни за допомогою свого міністра закордонних справ і радянського посла Якова Маліка. "Принцові Коное було наказано готуватися до поїздки в Москву для прямих переговорів з Молотовим".

Джерело: Поль-Марі де ля Горце (Paul-Marie de la Gorce), цит. тв., с. 532.

"У Вашингтоні добре знали про японські наміри. Агент "Меджик" (Magic) повідомив про переписку міністра закордонних справ з його колегою в Москві" (там же, с. 533).

Переслідувана мета була не військовою, а політичною, як визнав американський міністр авіації Фінлеттер, який пояснив, що застосування атомних бомб мало на меті "нокаутувати Японію до вступу Росії у війну".

Джерело: "Сатерді ревью оф літерейчер", 5 червня 1944 року.

Американський адмірал Ліхі робить висновок (цит. тв): "Застосувавши першими атомну бомбу, ми опустилися до морального рівня середньовічних варварів... ця нова жахлива зброя нецивілізованої війни, це сучасне варварство, негідне християн"

Таким чином, для всіх цих керівників, якби справжній Міжнародний трибунал, складений із представників нейтральних країн, посадив їх на лаву військових злочинців поруч із Герінгом і його бандою, у всіх цих "газових камерах", "геноцидах"  і "Голокостах" виявилося б алібі для виправдання їхніх власних злочинів проти людяності.

Американський історик Олбрайт, який був директором Американської школи східних досліджень, пише у своїй узагальнюючій праці "Від кам'яного віку до християнства. Монотеїзм і його еволюція" (французький переклад - Вид. Пайо, 1951) після того, як він виправдав "священне винищування", зроблене Ісусом Навином у ході його вторгнення до Ханаану (с. 205): "Ми, американці, можливо, маємо менше прав судити ізраїльтян, тому що ми винищили тисячі "індіанців у всіх куточках нашої величезної країни і зібрали тих хто залишився у великі концтабори".

Термін "Голокост", застосовуваний до однойменної драми з 70-х років після появи книги Елі Візеля "Ніч" (1958) і став особливо популярним після виходу фільму з такою ж назвою, ще більше висловлює бажання зробити злочини, скоєні проти жидів, винятковою подією, яку не можна й порівнювати ні із загибеллю інших жертв нацизму, ні з яким-небудь іншим злочином в історії, тому що стражданням і смерті надається сакральний характер. Універсальний словник Ларусса (2 том, Париж, 1969, с. 772) визначає Голокост так: "Жертвопринесення в жидів, за якого жертва повністю пожиралася вогнем".

Мучеництво жидів, таким чином, ставало непорівнянним ні з яким іншим - завдяки своєму жертовному характеру воно включалося в божественний план як розп'яття Христа в християнській теології, знаменуючи собою початок нової епохи. Це дозволило одному рабинові сказати: " Створення держави Ізраїль - це відповідь Бога на Голокост"

Щоб Голокост дійсно мав сакральний характер, необхідно, щоб це було:

- повне знищення;

- спалення.

а)  Повне знищення. Для цього потрібно, щоб передбачалося "остаточне вирішення" жидівського питання, що представляло собою знищення. Але, повторю, ніколи не вдалося представити жодного тексту, який доводив що під "остаточним вирішенням" жидівського питання мали на увазі знищення.

Антисемітизм Гітлера, починаючи з його перших виступів, був пов'язаний з боротьбою проти більшовизму (він постійно вживав вислів " жидобільшовизм"); перші концтабори, які він побудував, призначалися для німецьких комуністів, тисячі з яких загинули в них, включаючи їхнього вождя Тельмана.

Що стосується жидiв, то він пред'являв їм самі суперечливі обвинувачення: спочатку, що вони були - як він говорив - самими активними діячами більшовицької революції (Троцький, Зинов'єв, Камєнєв і ін.); у той же час, на його думку, капіталістами і головними експлуататорами німецького народу.

Він мав намір, після ліквідації комуністичного руху і підготовки експансії Німеччини на Схід за прикладом тевтонських лицарів розгромити Радянський Союз, що було з початку і до кінця його кар'єри його головною, маніакальною ідеєю, яка проявлялося в часи його могутності в жорстокості по відношенню до слов'янських (польських і російських) полонених. Він створив навіть під час війни проти СРСР " айнзацкоманди", тобто загони, спеціально призначені для боротьби проти радянських партизанів і знищення їхніх політичних комісарів, у тому числі й полонених. Серед них було багато геройських жидів, які загинули разом з їхніми слов'янськими соратниками. (Це доводить облудність пропаганди про "радянський антисемітизм": не можна ж одночасно стверджувати, що в СРСР жидів видаляли із усіх важливих посад і що жиди становили більшість "політичних комісарів" партизан, яких айнзацкомандам було наказано вбивати. Чи можна уявити, що керувати діями партизанів за лінією фронту (де легко було дезертирувати і вступити в співробітництво з ворогом) доручили жидам, яким не довіряли?).

Що стосується маси німецьких, а потім і європейських жидів, коли Гітлер став хазяїном континенту, те однієї із самих жахливіших ідей нацистів було очищення Німеччини, а потім і Європи від жидів.

Гітлер діяв поетапно.

- На першому етапі була організована їхня еміграція на умовах, що дозволяли пограбувати самих богатих. (Ми вже бачили, що сіоністські керівники Хаавари брали активну участь у цій оборудці, обіцяючи натомість перешкодити бойкоту гітлерівської Німеччини і не брати участі в антифашистському русі).

- Другим етапом було просте вигнання відповідно до проекту висилки всіх до всесвітього гетто. Після капітуляції Франції для цієї мети намічався острів Мадагаскар, що повинен був перейти під німецький контроль після відшкодування Францією збитків давнім французьким поселенцям. Цей проект був залишений не стільки через мовчазний опір французів, скільки через великий тоннаж кораблів, необхідних дnя цієї операції, що Німеччина під час війни не могла собі дозволити.

- Гітлерівська окупація Східної Європи, особливо Польщі, уможливила "остаточне вирішення": очищення Європи від євреїв і їхню масову депортацію до зовнішніх таборів. Там вони зазнали найжорстокіших  страждань, не лише таких саме, як і все цивільне населення у воєнний час - бомбування, голод, злидні всіх видів, згубні для самих слабких пересування при евакуації - але й каторжної праці в самих нелюдських умовах заради німецьких військових зусиль (Освенцім-Біркенау був, наприклад, важливим центром хімічного виробництва фірми Фарбен Индастрі). Нарешті, епідемії, особливо тиф, спричиняли величезні спустошення серед населення концтаборів, яке страждало від недоїдання та виснаження.

Утім чи потрібно вдаватися до інших методів, щоб пояснити величезну смертність жертв такого поводження і безмірно перебільшувати їхнє число ризикуючи потім опинитися перед необхідністю його зниження?

Адже довелося замінити напис у Освенцімі-Біркенау і зменшити число загиблих із чотирьох до одного мільйону.

Довелося замінити напис на "газовій камері" у Дахау і уточнити, що вона ніколи не діяла.

Довелося замінити напис на зимовому велодромі в Парижу і указати, що сюди були зігнані 8160 євреїв, а не 30.000, як було зазначено на попередній дошці, яку прибрали.

Джерело: Ле Монд. 18 липня 1990 року.

Чи потрібно, щоб підтримати за всяку ціну свою винятковість за рахунок Голокосту (жертовного знищення у вогні), роз'ятрювати примару "газових камер"?

В 1980 році унікальний характер убивства євреїв уперше поставив під сумнів відомий журналіст Боаз Еврон:

"Саме собою зрозуміло, кожного іменитого гостя ведуть в обов'язковому порядку в Яд ва-Шем, щоб він краще усвідомив почуття провини, якого від нього чекають".

"Вважаючи, що світ нас ненавидить і переслідує, ми увірували, що це звільняє нас від необхідності нести відповідальність за свої дії стосовно нього".

Параноїдальна ізоляція від іншого світу та його законів може спонукати деяких жидів ставитися до нежидів як до недолюдин, змагаючись у цьому з расизмом нацистів. Еврон застеріг проти тенденції змішувати ворожість арабів з антисемітизмом нацистів. "Не можна відокремити правлячий клас країни від його політичної пропаганди, тому що вона являє собою частину його реальності. Таким чином, уряди діють у світі міфів і чудовиськ, ними ж самими створеними".

Джерело: Боаз Еврон. "Геноцид: послуга для націй", Ітон 77, № 21, травень-червень 1980, с. 12 та наступні.

Мільйони людей, сумлінність яких безсумнівна, плутають печі крематоріїв та газові камери. У гітлерівських таборах було багато печей крематоріїв - з їхньою допомогою намагалися запобігти поширенню епідемій тифу. Наявність крематоріїв - не є доказом, вони існують у всіх великих містах (у Парижу при цвинтарі Пер-Лашез, у Лондоні, у всіх столицях), і спалення трупів не означає, зрозуміло, бажання винищити населення.

Тому треба було приторочити до печей крематоріїв "газові камери", щоб встановити догму знищення вогнем.

Перша вимога, елементарна для доказу їхнього існування, це знайти наказ, що приписує  цей засіб. Пошукати в архівах, які акуратно складала німецькі влада, - всі вони були захоплені союзниками після поразки Гітлера - бюджети цього підприємства, інструкції, що стосуються будівництва і дії цих камер, одним словом, все, що дозволило б провести експертизу "знаряддя злочину", як при будь-якому звичайному розслідуванні. Нічого цього не було зроблено.

Примітно, що й після того, як було офіційно визнане, що на території колишнього рейху людей не вбивали газом, незважаючи на численні показання "очевидців", той же самий критерій оцінки свідчень як суб'єктивних не застосовується, коли мова йде про табори на Сході, особливо в Польщі, навіть якщо ці "свідчення" викликають обґрунтовані підозри.

Так, Мартін Брозат, який опублікував в 1958 році наче справжній документ щоденник коменданта Освенціма Рудольфа Хесса (Rudolf Höß. Kommandant in Auschwitz - autobiographische Aufzeichnungen von Rudolf Höß. Eingeleitet und kommentiert von Martin Broszat. 1958, Deutsche Verlags-Anstalt, Stuttgart), написав у газету "Ді Цайт" від 19 серпня 1960 року лист, у якому говорилося, що людей не вбивали газом ні в Дахау, ні в якому-небудь іншому таборі в Німеччині в кордонах колишнього рейха.

Мартін Брозат з Мюнхенського інституту сучасної історії писав: "Ні в Дахау, ні в Берген-Бельзені, ні в Бухенвальді жидів і інших ув'язнених не вбивали газом" (пан Брозат став в 1972 році директором цього інституту).

Це визнання мало тим важливіше значення, через те що в безлічі "свідчень очевидців" стверджувалося про існування газових камер у цих таборах, а "реконструкція газової камери" в Дахау найбільше вражала відвідувачів, особливо американців.

На Нюрнберзькому процесі сер Харлі Шоукросс 26 липня 1946 року згадав "газові камери не лише в Освенцімі і Треблінці, але й у Дахау" (МВТ, т. 19. с. 4563).

Мізансцена музею в Дахау дозволяє обманювати не тільки тисячі дітей, яких привозять, щоб втовкмачити їм догму про Голокост, але й дорослих, таких як домініканський священик отець Мореллі, що написав в "Землі розпачу" (1947, с. 15):

"Я глянув очима, повними жаху, крізь лиховісне вічко, через яке нацистські кати могли бачити муки нещасних, котрих вбивають газом".

Навіть колишні в'язні Бухенвальда і Дахау дозволили переконати себе легендою, яка ретельно пеститься. Великий французький історик Мішель де Буар, почесний декан факультету в Кане, член Інституту й колишній в'язень Маутхаузена, заявив в 1986 році:

"У монографії про Маутхаузен, яку я випустив в 1954 році, я двічі згадав про газові камери. Тепер прийшов час роздумів - і я запитав себе: а звідки в мене взялося переконання, що в Маутхаузені була газова камера? Не під час мого перебування в цьому таборі, тому що ні я, ні будь-хто інший не підозрювали, що вона може там бути. Значить, я обзавівся цим “багажем” після війни. Потім я помітив, що в моєму тексті, у той час як у більшості моїх тверджень я спираюся на посилання, їх немає, коли мова йде про газові камери".

Джерело: " Уест-Франс", 2 і 3 серпня 1986 року, с. 6.

Жан-Габріель Кон-Бендіт уже написав: "Будемо ж боротися за руйнування цих газових камер, які показують туристам у таборах, де, як тепер відомо, їх не було, інакше нам не будуть більше вірити навіть у тих випадках, у яких ми впевнені".

Джерело: "Ліберасьон", 5 березня 1979 року,с. 4

У фільмі, що показували в Нюрнберзі суду та всім обвинувачуваним, була єдина газова камера - у Дахау.

26 серпня 1960 року Брошат від імені Мюнхенського інституту сучасної історії (просіоністської орієнтації) написав у газеті "Ді Цайт": "Газова камера в Дахау ніколи не була добудована й ніколи не діяла".

З літа 1973 року табличка перед душем пояснює: "Ця газова камера, замаскована під душову, ніколи не працювала" і додає, що ув'язнених, присуджених до отруєння газом, відправляли на Схід.

 

 

4. МІФ ПРО "ЗЕМЛЮ БЕЗ НАРОДУ, ДЛЯ НАРОДУ БЕЗ ЗЕМЛІ"

"Немає палестинського народу... Мова йде не про те, що ми прийшли для того, щоб викинути їх за двері і відібрати в них їхню країну. Їх не існує".

Джерело: Заява Голди Меїр. "Санді Таймс", 15 червня 1969 року.

Сіоністська ідеологія тримається на дуже простому постулаті: у книзі Буття (XV, 18-21) написано: "Господь уклав завіт з Авраамом, сказавши: потомству твоєму даю Я землю цю від ріки Єгипетської до великої ріки, ріки Євфрату".

Виходячи з цього, не задаючись питанням, у чому полягає завіт, кому була дана обітниця і чи була богообраність безумовною, сіоністські керівники, навіть якщо вони агностики або атеїсти, оголошують: Палестина дарована нам Богом.

Навіть урядова ізраїльська статистика показує, що серед ізраїльтян 15% віруючих. Це не заважає 85% ізраїльтян стверджувати, що ця земля дарована їм Богом... в якого вони не вірять.

Величезна більшість сучасних ізраїльтян не є віруючими ні на практиці, ні за переконаннями, і різні "релігійні партії", які грають, проте, вирішальну роль у державі Ізраїль, об'єднують лише незначну меншість громадян.

Цей уявний парадокс пояснює Натан Вейншток у своїй книзі "Сіонізм проти Ізраїлю" (Вид. Масперо, 1969, с. 315): "Рабинський обскурантизм тріумфує в Ізраїлі лише тому, що сіоністська містика втрачає значення без посилань на релігію Мойсея. Позбавтесь концепцій "богообраного народу" і "обітованої землі", і основи сіонізму зваляться. Тому релігійні партії парадоксальним чином черпають свою силу від сіоністських агностиків як своїх спільників. Внутрішня зв'язність сіоністської структури Ізраїлю жадає від його керівників посилення влади духовенства, тому обов'язковий курс Закону Божого до шкільних програм включила за ініціативи Бен-Гуріона соціал-демократична партія Мапай, а не релігійні партії".

"Ця країна існує як здійснення обітниці, даної самим Богом. Було б забавним вимагати від неї  доказів її легітимності. Така основна аксіома, сформульована пані Голдою Меїр".

Джерело: "Ле Монд", 15 жовтня 1971 року.

"Ця земля була нам обіцяна, а ми маємо право на неї".

Джерело: Заява Бегіна в Осло. "Давар", 12 грудня 1978 року.

"Якщо ми маємо Біблію і якщо ми вважаємо себе народом Біблії, ми повинні володіти й біблійними землями, землями Суддів і Патріархів, Єрусалимом, Хевроном, Єрихоном, так само як і іншими".

Джерело: Моше Дайян. "Джерузалем пост", 10 серпня 1967 року.

Дуже показово, що Бен-Гуріон посилався на американський "прецедент”. Кордони США насправді залишалися рухливими протягом століття - до виходу к Тихому океану, коли було оголошено про "закриття кордонів" у зв'язку з успіхами в полюванні на індіанців, їх витиснення та захоплення їх земель.

Бен-Гуріон сказав абсолютно чітко: "Не йдеться про збереження статус-кво. Ми повинні створити динамічну державу, орієнтовану на експансію".

Практична політика відповідає цій своєрідній теорії: забрати землю і вигнати її мешканців, як це робили Мойсей та його спадкоємець Ісус Навин.

Менахем Бегін, найбільш глибоко перейнятий біблійною традицією, проголосив: "Ерець Ісраель буде належати народу Ізраїлю. Цілком і назавжди"

Джерело: М. Бегін. Повстання: історія Іргуна, с. 335.

Таким чином, держава Ізраїль відразу поставила себе вище міжнародних законів.

Ізраїль був прийнятий в ООН 11 травня 1949 року під тиском США, але із трьома умовами:

1. Не змінювати статус Єрусалиму.

2. Дозволити палестинським арабам повернутися на свої землі.

3. Поважати межі, встановлені резолюцією про розділ.

Говорячи про резолюцію ООН щодо розділу, прийняту до прийому Ізраїлю, Бен-Гуріон заявив: "Держава Ізраїль вважає резолюцію ООН від 29 листопада 1947 року недійсною і такою, що не підлягає виконанню".

Джерело: "Нью-Йорк таймс", 6 грудня 1953 року.

Повторюючи раніше процитовані тези американця Олбрайта про паралелі між американською та сіоністською експансією, генерал Моше Дайян писав:

"Візьміть американську Декларацію незалежності. Вона не містить жодного згадування про територіальні кордони. Ми не зобов'язані фіксувати кордони держави".

Джерело: "Джерузалем пост", 10 серпня 1967 року.

Ця резолюція, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (що складалася тоді переважною  більшістю з західних країн) 29 листопада 1947 року, уже мала на собі відбитки планів Заходу щодо свого "передового бастіону": до цього моменту жиди становили 32% населення Палестини та володіли 6.5% земель, отримали ж вони 56% території із самими родючими землями. Ці рішення приймалися під тиском США.

Президент Трумен здійснив безпрецедентний тиск на держдепартамент. Помічник державного секретаря Самнер Уеллес писав: "За прямим наказом з Білого дому американські посадові особи повинні були чинити прямий або непрямий тиск... щоб забезпечити необхідну більшість під час останнього голосування".

Джерело: Самнер Уеллес. Ми не повинні програти. Бостон, 1948, с. 63.

Тодішній міністр оборони Джеймс Форрестол підтверджує: "Методи, використані для здійснення тиску на інших членів ООН, духмяніли скандалом".

Джерело: Мемуари Форрестола. Нью-Йорк, Вікінг Пресс, с. 363.

Була мобілізована і могутність приватних монополій.

Д. Пірсон уточнив в "Чикаго дейлі" 9 лютого 1948 року: "Фірма "Харві Файрстоун", яка володіє каучуковими плантаціями в Ліберії, обробляла ліберійський уряд".

В 1948 році навіть ці рішення про розділ були порушені.

Араби протестували проти такої несправедливості і відмовлялися з нею погоджуватися, а керівники Ізраїлю скористалися нею для захоплення нових територій, зокрема Яффи та Сен-Жан Д'акр, так що в 1949 році сіоністи контролювали 80% країни, а 770 000 палестинців були вигнані.

Це було здобуто методом терору.

Найяскравіший приклад - Деір Ясін: 9 квітня 1948 року сіоністи зробили тут те ж саме, що й  нацисти в Орадурі. 254 жителі цього села (чоловіки, жінки, діти, люди похилого віку) були вбиті загоном Іргун, на чолі з Менахемом Бегіном.

У своїй книзі "Повстання: історія Іргуна" Бегін пише, що не було б держави Ізраїль без "перемоги" при Деір Ясіні (с. 162 англійського видання) і додає: "Хагана переможно атакувала на інших фронтах... Обійняті панікою, араби тікали, репетуючи "Деір Ясін!"

Усякий палестинець, який залишив своє житло до 1 серпня 1948 року, вважався "відсутнім". Дві третини земель, що належали арабам (70 000 га з 110 000), були конфісковані. Коли в 1953 році був виданий закон про земельну власність, відшкодування збитків було встановлено за ціною землі в 1950 році, але з того часу ізраїльський фунт подешевшав у п'ять разів.

Крім того, після початку жидівської імміграції в чисто колоніальному стилі землі викуповувалися у феодалів-власників (еффенді), які на них не жили. Бідних селян-фелахів виганяли із земель, які вони обробляли, у результаті подібних угод, укладених без їхньої участі між їхніми колишніми господарями і новими прибульцями - селянам, що залишився без землі, не залишалося нічого іншого, крім втечі.

ООН призначила посередника - графа Фольке Бернадотта. У своїй першій доповіді він писав: "Було б образою елементарних принципів перешкоджати поверненню цих нещасних жертв конфлікту до своїх осель, в той час як жидівські іммігранти наводнюють Палестину і, більше за те, постійно загрожують підмінити арабських біженців, які жили на цій землі". Він описував "широкомасштабний сіоністський грабіж і руйнування сіл без очевидної військової необхідності".

Ця доповідь (документ ООН А648, с. 14) була відправлена 16 вересня 1948 року. Наступного дня граф Бернадотт і його французький помічник полковник Сірий були вбиті в окупованій сіоністами частині Єрусалима.

Джерела: Про вбивство графа Бернадотта див. доповідь генерала А. Лундстрема (який перебував в одній машині з Бернадоттом), відправлену в ООН у той же день, 17 вересня 1948 року. Пізніше, до 20-ї річниці цього злочину генерал Лундстрем опублікував книгу "Вбивство графа Бернадотта" (Рим, 1970). Існує також книга Ральфа Хіонса "Граф Бернадотт, його життя і діяльність" (Хатчінсон, 1948). У міланському щотижневику "Єуропа" були надруковані визнання Баруха Наделя (див. "Ле Монд", 4 і 5 липня 1971 року).

Це був не перший злочин сіоністів проти тих, хто викривав їхню неправду.

Лорд Мойн, англійський статс-секретар у Каїрі, заявив 9 червня 1942 року в палаті лордів, що нинішні жиди не є нащадками древніх жидів і не можуть пред'являти "законні домагання" на Святу землю. Його оголосили "невблаганним противником жидівської незалежності".

Джерело: Ісаак Заар (Isaac Zaar). Порятунок і звільнення: роль Америки в народженні Ізраїлю. Нью-Йорк, Bloc Publishing Cy, 1954, с. 115.                                                 

6 листопада 1944 року лорд Мойн був убитий у Каїрі двома членами групи Штерн (групи Іцхака Шаміра).

Через багато років, 2 липня 1975 року, оклендська газета "Івнінг Стар" повідомила, що тіла двох страчених вбивць обміняли на 20 арабських бранців і поховали біля пам'ятника героям у Єрусалимі. Англійський уряд висловив жаль з приводу того що Ізраїль вшановує вбивць і робить з них героїв.

22 липня 1946 року було висаджено в повітря крило готелю "Цар Давид" у Єрусалимі, де перебував англійський військовий штаб, що спричинило смерть 100 чоловік англійців, арабів і жидів. Це було справою Іргуна та Менахема Бегіна, який взяв відповідальність на себе.

Держава Ізраїль зайняла місце колишніх колонізаторів і почала діяти такими ж методами. Наприклад, кошти на розвиток іригації розподілялися дискримінаційним чином, так що сіоністські окупанти систематично вигравали: з 1948 по 1969 рік площа зрошених земель збільшилася в жидівському секторі з 20 000 до 164 000 га, в арабському - з 800 до 4100 га. Колоніальна система, таким чином, продовжувала існувати і навіть стала більш жорстокою. Доктор Розенфельд у своїй книзі "Арабські робітники-мігранти", опублікованої Ієрусалимським жидівським університетом в 1970 році, визнає, що арабське сільське господарство було більше процвітаючим за часів британського мандата, ніж  сьогодні.

Сегрегація проявляється і у житловій політиці. Президент ізраїльської Ліги прав людини доктор Ізраїль Шахак, професор Ієрусалимського університету, у своїй книзі "Расизм держави Ізраїль" (с. 57) повідомляє нам, що в Ізраїлі існують цілі міста (Кармел, Ілліт, Хацор, Арад, Міцфен-Рамен і інші), де законом заборонено жити нежидам.

На рівні культури панує той же самий дух колоніалізму. "Міністр національної освіти в 1970 році запропонував ліцеїстам два різних варіанти молитви Іцкар: в одному говориться, що табори смерті були побудовані "диявольським нацистським урядом і німецькою нацією вбивць", в іншому більш узагальнено "німецькою нацією вбивць". Обидва варіанти містили заклик до Бога "помститися на наших очах за кров жертв".

Джерело: "Шукаю моїх братів". Міністерство освіти  і культури. Єрусалим, 1990.

Ця культура расової ненависті приносить свої плоди.

«Слідом за Кахана все більше число солдатів, переймаючись історією Геноциду, винаходить найрізноманітніші сценарії винищування арабів, - згадує офіцер Ехуд Правер, відповідальний за виховання армії. - Це дуже тривожно, що геноцид може в такий спосіб виправдувати жидівський расизм. Ми повинні відтепер знати, що необхідно трактувати не тільки проблему геноциду, але й походження фашизму, пояснювати його природу і небезпеку для демократії". Згідно Праверу, "багато солдатів схильні вірити, що Геноцид може виправдати будь-які безчесні дії».

Джерело: Том Сєгев , цит. тв., с. 473.

Проблема була поставлена абсолютно чітко ще до виникнення держави Ізраїль. Директор Жидівського національного фонду Йосип Вейц писав в 1940 році:

"Нам має бути зрозуміло, що в цій країні немає місця для двох народів. Якщо араби її залишать, нам її вистачить. Немає іншого засобу, крім як перемістити всіх; не можна залишити ніякого села, жодного племені... Потрібно пояснити Рузвельтові та всім лідерам дружніх держав, що земля Ізраїлю не така маленька, якщо всі араби з неї підуть і якщо кордони будуть трохи зміщені на північ уздовж ріки Літанії й на схід, на Голанські висоти".

Джерело: Йосип Вейц. "Щоденник", Тель-Авів, 1965 рік.

В ізраїльській газеті "Єдіот Ахронот" від 14 липня 1972 року Іорам Бен Порат напористо змалював мету, якої потрібно досягти: "Обов'язок ізраїльських керівників чітко і сміливо пояснити громадській думці ряд фактів, про які згодом забули. Перший з них: немає ні сіонізму, ні колоніалізму, ні жидівської держави без вигнання арабів і експропріації їхніх земель".

Ми знову опиняємося в рамках строгої логіки сіоністської системи: як створити жидівську більшість у країні, населеної корінними жителями, палестинськими арабами?

Політичний сіонізм запропонував єдине рішення, що випливає з його колоніалістської програми: здійснити колонізацію, вигнавши палестинців і стимулюючи жидівську імміграцію.

Вигнання палестинців і захоплення їхніх земель здійснювалися навмисно та систематично. У часи декларації Бальфура сіоністи володіли всього 2,5% землі, після рішення про розділ Палестини - 6,5%, в 1982 році - 93%.

У корінного населення відбирали землю методами самого жорстокого колоніалізму, причому сіонізм надавав їм особливо помітного расистського забарвлення.